Георгій Михайлович Брянцев - Таємні стежки

не було ніякої рації, оскільки і він в неї, очевидно, не вірив.

Обурювало знущальне ставлення адміністрації табору до в'язнів.

— Падлюки! — всю ніч обурювався вразливий Андрій. — Як це можна допускати таке свавілля!

— Тихше, Андрію, — стримував його Алім. — Не псуй даремно нервів.

— Не можу… Завтра ж вчиню скандал!

Алім був зовні спокійний, але серце його стискалося від люті. Він згадав свої сподівання того ранку, коли вперше побачив американців. Зараз він сміявся над своєю наївністю і простотою. Юнак болісно переживав зникнення Ожогіна і ув'язнення Вагнера й Туго. Він так зріднився з старим архітектором, що не міг без болю уявити його у вогкій камері в'язниці.

На четверту добу серед в'язнів шостого бараку Грязнов ледве пізнав Іоахіма Густа, з яким колись випадково познайомився у місті. Іоахім помирав. Підірваний війною і неодноразовими пораненнями організм не витримав. Разом з Густом була арештована і його вісімнадцятирічна дочка Ганна.

Іоахім просив покликати дочку, але в побаченні було відмовлено. Іоахіма винесли на сонце. Маленький поляк Йозеф Ідзяковський сказав:

— Нехай він востаннє побачить сонце…

XX

На дев'ятий день Грязнова й Ризаматова викликали до слідчого Фліта.

— Яка трапилася помилка! — з удаваним співчуттям промовив він і похитав головою. — Чому ж ви відразу нічого не сказали?

Грязнов і Ризаматов здивовано перезирнулись.

— Не хочете розуміти? — Фліт жартівливо посварився пальцем. — Мені доручено об'явити, що ввечері ви будете вільними. — Він подивився на ручний годинник: — У вашому розпорядженні година… Зберіть речі.

Швидко зібравшись, Грязнов і Ризаматов сіли біля воріт, чекаючи машину, обіцяну комендантом табору. Не минуло й десяти хвилин, як на стовпі біля вартового захрипів репродуктор. Спочатку по-англійськи, а потім по-німецьки диктор передав коротке повідомлення про те, що радянські війська Першого Українського і Першого Білоруського фронтів увійшли в Берлін. Далі повідомлялося, що між союзними військами і військами Радянської Армії відстань лише в кілька десятків кілометрів. Весь табір заворушився.

— Ось чому нас звільняють! — радісно сказав Андрій.

— Наші, наші ввійшли в Берлін!.. Перші ввійшли! — збуджено вигукував Алім.

Помітивши Андрія, Тимошенко підбіг і міцно потис його руку:

— Перемога! Велика перемога! Вас звільняють першими, але тепер і ми дочекаємось цієї радісної години.

Підійшла машина. Попрощавшись із Тимошенком та іншими в'язнями, Андрій і Алім залишили табір.

Машина зупинилася біля красивої металевої огорожі. В глибині подвір'я, закритий листям бузку, що розвивався, стояв невеличкий будиночок.

Супровідник ввів до будинку Грязнова й Ризаматова і, залишивши в кімнаті, вийшов.

Відразу ж до кімнати швидко зайшов маленький, кругленький панок. Окинувши поглядом друзів і потираючи руки, він промовив чистою російською мовою, без акценту:

— Здрастуйте!

Грязнов і Ризаматов піднялися з місця і відповіли на привітання. Майнула думка, що перед ними стоїть представник радянського командування, завдяки турботам якого вони опинилися на волі. Але думка ця зникла, як тільки незнайомий заговорив.

— Марс? Сатурн? Не помиляюсь? — спитав він. Це були клички-паролі, присвоєні Юргенсом.

— Не хвилюйтеся, — додав незнайомий, помітивши, як збентежились Андрій та Алім, — усе йде так, як мусить іти. Про те, що ви люди Юргенса, відомо небагатьом. Я ледве відшукав вас: не уявляв, що ви опинитесь у Таборі. Але це непогано… навіть краще, що так трапилось. Давайте познайомимось. — І він потиснув їм по черзі руки. — Завтра, прямо зранку, зберемось і обміняємось думками. Я почуваю, що вам уже надокучило стирчати тут без діла.

— З нами був ще Юпітер, — замість відповіді швидко заговорив Андрій, — але він безслідно зник перед приходом американських військ. Ми б хотіли дізнатися про його долю.

Незнайомець посміхнувся.

— Більші планети, — пожартував він, — легше виявити. Юпітер уже дома.

Друзі радісно перезирнулися: невже вони побачать Микиту Родіоновича?

— Сподіваюсь, ви маєте намір приєднатись до нього?

— Безумовно, — швидко відповів Андрій.

— От і чудово… Якщо нема ніяких прохань до мене, не буду вас затримувати.

У Грязнова майнула думка, яку він одразу й висловив:

— Дозвольте доповісти: до нас поставилися по-свинському, і винен у цьому якийсь майор Ніксон. Через дурну сварку, затіяну ним, потерпіли не тільки ми, але й господар квартири та його квартирант.

— Тобто? — звівши брови, перепитав незнайомий.

— Нас відвезли до табору, а їх до в'язниці.

— Це буває в таких нестійких обставинах. Чого ви хочете?

— Негайного звільнення з в'язниці Вагнера й Абіха.

Незнайомий сприйняв усе сказане спокійно.

— Якщо для вас це важливо, — сказав він, — то не може бути ніяких перешкод.

— Дуже важливо, — підкреслив Грязнов. — У нас склалися певні відносини з цими людьми. Якщо нас звільнять, а вони залишаться у в'язниці, можуть виникнути підозріння.

— Зрозуміло, — перервав незнайомий. — Завтра ви матимете приємність розмовляти з своїм господарем і цим… як його… Повторіть їх прізвища, я запишу.

Андрій назвав прізвища і адресу. Незнайомий заніс їх до маленької записної книжечки.

— До побачення… Гуд бай! За вами я надішлю машину, — сказав він, прощаючись.

— Ще питання, — вже на порозі сказав Грязнов. — Ми не опинимося ще раз у таборі, якщо знову поскандалимо з майором Ніксоном?

— Ні. Якщо до вас хтось почне чіплятися, скажіть, що ви люди Гольдвассера.

Увечері, після радісної зустрічі з Микитою Родіоновичем, друзі взялися докладно обговорювати події.

— Можна гадати, що архіви секретної служби німців, зокрема Юргенса, потрапили до рук американців, — міркував Микита Родіонович. — З них вони могли дізнатися і про наші паролі. А втім, у німців було досить часу для того, щоб заздалегідь потурбуватися про архіви…

— До речі, — перебив Грязнов Ожогіна, — ми бачили в місті Фохта… розумієте, того Фохта…

— Фохта? — здивовано перепитав Ожогін. — Коли?

— Вже при американцях.

Коли всі почали лягати спати, у домівку прийшла нова радість: повернулися звільнені з в'язниці і Вагнер і Абіх.

Лише перед самим світанком мешканці будинку нарешті поснули. Але сон їх був недовгим: під'їхав «джипп», обіцяний американцем, і шофер почав настирливо подавати сигнали сиреною.

Ожогін, Грязнов і Ризаматов встали і швидко одяглися.

Місто, яке вони пересікли з кінця в кінець, ще спало. «Джипп» зупинився біля знайомого вже особняка. Слідом за друзями до кабінету зайшов у супроводі товстуна високий чоловік років сорока п'яти, в цивільному костюмі. Кинувши на друзів побіжний погляд, він уклонився і щось сказав по-англійськи.

Легко було зрозуміти, що товстун його підлеглий. Він запросив гостей сісти, І. сам продовжував стояти, не зводячи очей з начальства. Кілька хвилин тривало мовчання.

— Ми маємо честь розмовляти з паном Гольдвассером? — спитав Микита Родіонович.

Запитання було несподіване. Американець, що сидів за столом, різко підвів голову і здивовано подивився на Ожогіна.

— Який Гольдвассер вас цікавить? — спитав він.

Микита Родіонович пояснив, що йдеться про людину, ім'я якої вони вчора