Георгій Михайлович Брянцев - Таємні стежки

— Ви мені якось показували дірку на своїй голові, — спитав Аллен Ніксона.

— Це рана, а не дірка, — відповів Ніксон. — Рана, яку я дістав від Роммеля в Африці. Я гордий…

— Можете гордитися скільки завгодно. — промовив Аллен. — Я хочу сказати, що через неї у вас, напевно, витекла частина мозку.

— Стара мавпо! — заревів Ніксон і, піднявшись з дивана, кинувся до Аллена.

Аллен з невластивою йому швидкістю схопився з стільця. Але дорогу Ніксону перегородив Андрій.

Ніксон зупинився із стиснутими кулаками, подивився на Андрія, перевів погляд на Аллена і, вилаявшись, пішов у спальню.

Звідти він вийшов одягнутий і, залишаючи кімнату, кинув:

— Ви ще запам'ятаєте майора Говарда Ніксона! Так-так, запам'ятаєте…

Приблизно через годину до будинку під'їхали два «джиппи». Молодий офіцер у формі «МР» — американської військової поліції — зайшов у кімнату і вийняв з кишені аркушик:

— «Грязнов… Ризаматов…» Є?

— Є.

— «Вагнер… Абіх»?

— Тут.

— А я за вами за всіма… Доведеться на деякий час залишити цю хатину під наглядом капітана Аллена. Це ви, якщо не помиляюсь?

— Так, я, — відповів Аллен.

Грязнова і Ризаматова офіцер посадив у свою машину, Вагнера й Абіха — в іншу, і «джиппи» роз'їхалися у протилежні боки.

XIX

Слідчий Фліт зробив два проколи кишеньковим ножиком у банці із згущеним молоком і перекинув її над великою чашкою з гарячим какао. Густе молоко, схоже на зубну пасту, товстим тягучим струменем полилося в чашку.

Фліт старанно розмішав какао, попробував його і, як видно, задоволений, вийняв зі столу бісквіти, загорнуті в целофановий папір.

Відкушуючи маленькі шматочки бісквіта, він повільно запивав їх гарячим какао, не звертаючи уваги на людину, яка сиділа напроти нього.

Фліт любив попоїсти. Він був гурманом і мав такі роки, коли їжа — для людей, подібних до нього, — є найвищою насолодою. Після обіду або вечері, він не був схильний ні до справ, ні до розмов.

Чоловік, який сидів навпроти слідчого, був до того худий, що нагадував скелет, обтягнутий шкірою.

Вже одинадцять днів він нічого не їв. Він оголосив. голодовку і зараз випробовував залишки своєї волі, не зводячи очей з Фліта, який з апетитом їв.

Покінчивши з їдою, слідчий запалив люльку і, затягнувшись, ліниво сказав:

— Я не розумію, що примусило вас голодувати…

— Ви питаєте про це вже вдруге, — тихо, ніби боячись витратити останні сили, заговорив в'язень, — і я вдруге відповідаю: вже шість років я сиджу в тюрмі…

— Але зараз же ви не в тюрмі? Табір і тюрма — не одне і те ж.

— За що? За що? Дайте мені відповідь! — Людина опустила бліді, тремтячі повіки.

— Гаразд, ми розберемось… Ви, здається, комуніст? — спитав наче випадково Фліт.

— Не здається, а точно. Був ним і помру ним.

— Добре, ідіть. — І слідчий подзвонив.

На дзвінок увійшов конвоїр. Фліт надів окуляри в ромбоподібній роговій оправі, озброївся олівцем, викреслив у списку, що лежав перед ним, прізвище комуніста і. назвав конвоїру чергове прізвище, під номером дев'ятим:

— Росіянина Тимошенка!

Чекаючи на «дев'ятого», слідчий підняв з стільця своє важке тіло, розігнув спину, ступив кілька кроків по кімнаті і зупинився біля вікна.

Звідси було видно майже всю територію цегельного заводу, перетвореного американцями на концентраційний табір. Люди розташувалися під навісами, де раніше сушилася цегла й черепиця. Вони спали на широких, нашвидку збитих нарах, вкритих солом'яними матрацами. Навіси називалися тепер бараками, відокремлювались один від одного густими рядами колючого дроту, і кожен з них мав свій номер.

Фліт дивився у вікно доти, поки в полі зору не з'явилася фігура конвоїра, що супроводжував викликаного для розмови росіянина, потім повернувся на своє місце.

Росіянин був невисокий на зріст, худорлявий, з остриженою головою, з великими карими очима, років двадцяти семи — двадцяти восьми.

— Ви офіцер? — спитав Фліт російською мовою, якою непогано володів.

— Так.

— Капітан?

— Так.

— Артилерист?

— Цілком вірно.

— Командували дивізіоном гвардійських мінометів?

— Командував.

— Коли здалися в полон німцям?.. Сідайте… Чого ви стоїте?

Тимошенко посміхнувся і сів.

Він пояснив Фліту, що в полон не здавався, а що його, тричі пораненого, непритомного, підібрали на полі бою рік тому. Він почав розповідати, як це сталося.

— Добре, добре! — зробив нетерпеливий жест Фліт. — Це не так важливо…. Я, власне кажучи, викликав вас для того, щоб об'явити…

— Лора, пора!

— Що пора? — насторожився Фліт. — Звідки ви знаєте, що я хочу сказати?

— Догадуюсь, — добродушно посміхнувся Тимошенко. — Ви хочете об'явити, що я вільний.

— Про це доведеться говорити, коли з'єднаємося з вашими військами і прибудуть ваші представники. Зараз ще рано… Я маю на увазі інше.

— А саме?

— Вам доведеться виїхати у Сполучені Штати.

— А для чого це? — спитав Тимошенко, і в його очах спалахнули іскорки гніву.

— Не гарячіться… Ви людина молода і ще не бачили світу. Я певний, що ви вперше потрапили за межі своєї країни, будучи військовополоненим.

— Правильно.

— Ви не бачили таких чудових міст, як Нью-Йорк, Чікаго, Вашінгтон. Ви не бачили океану, по якому вам доведеться плисти. Ви не уявляєте собі всієї чарівності цієї подорожі.

— Уявимо…

— І все це безплатно. Зовсім безплатно, на всьому готовому, на. повному пансіоні.

— Чудово.

— Ви зрозуміли мене?

— Зрозумів.

— Отже, згодні?

— Ні.

Фліт невдоволено скривився. Зовсім даремно він витратив кілька. хвилин. Він встав, пройшовся по кімнаті і, підсунувши стілець, сів навпроти в'язня.

— Сказати «ні» ніколи не пізно, — знову почав слідчий. — Ви стоїте перед ділемою: чекати в таборі своїх представників, які сюди, можливо, і не доберуться, а якщо й доберуться, то не дуже скоро, або стати зовсім вільним… через кілька днів.

— Віддаю перевагу першому.

— Даремно! Зовсім даремно! Ніхто не повірить тому, що ви потрапили в полон не за власним бажанням. Ви хочете повернутися героєм? Подумайте добре… Приймаючи нашу пропозицію, ви нічого не втрачаєте, абсолютно нічого. Ви можете змінити професію, можете продовжити військову освіту. Перед вами відкривається нове життя…

— Ех, ви! — Тимошенко встав і, різко штовхнувши ногою двері, вийшов.

За дверима стояв конвоїр.

Грязнова і Ризаматова помістили в шостому бараці. Оскільки вони виїхали з дому, не взявши навіть постільної білизни, комендант табору дозволив Грязнову під конвоєм з'їздити додому і привезти все необхідне.

Грязнов застав дома лише капітана Аллена. Останній був надзвичайно засмучений всім, що сталося.

На третій день перебування в таборі друзям оголосили, що вони потрапили сюди як військовополонені, на загальних підставах. Ніякі протести і звертання до табірної адміністрації не вплинули.

Що робити? Відкривати адміністрації табору і американському командуванню справжні причини свого перебування в Німеччині вони не мали права. Продовжувати версію, вигадану для майора Ніксона,