Ернест Міллер Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

у тій стороні, де ми жили: їх закривали хмари. Поїзд спинився у Веве, тоді рушив далі, поминаючи з одного боку озеро, а з другого мокрі темні поля, голі гаї та мокрі будинки. Ми приїхали в Лозанну й оселилися в не дуже великому готелі. Коли ми їхали в екіпажі вулицями, а тоді спинилися біля під'їзду готелю, усе йшов дощ. Портьє з мідними ключиками в петельці, ліфт, килими на підлозі, білі вмивальники з блискучими кранами, бронзове ліжко у великій зручній спальні — усе те здалося нам неабиякою розкішшю після скромної оселі Гуттінгенів. Вікна кімнати дивилися в мокрий садок, оточений кам'яним муром із залізними шпичаками нагорі. По той бік вулиці, що круто йшла донизу, був ще один готель, з таким самим муром та садком. Я стояв і дивився, як дощ заливає садовий фонтан.

Кетрін засвітила всі лампи й узялася розпаковувати речі. Я замовив собі віскі з содовою й ліг на ліжко читати газети, що їх купив на вокзалі. Був березень 1918 року, і німці розпочали наступ у Франції. Я попивав віскі з содовою і читав, а Кетрін розпаковувала речі й ходила по кімнаті.

— Знаєш, любий, чим мені треба буде запастися? — обізвалася вона.

— Чим?

— Білизною для немовляти. В таку пору вже годиться мати все потрібне.

— То можна купити.

— Я знаю. Завтра й піду. Треба тільки довідатись, що саме купувати.

— Тобі слід би знати. Ти ж була медичною сестрою.

— Але ж далеко не всі солдати в госпіталі набували дітей.

— А от я набув.

Вона шпурнула на мене подушкою і розлила моє віскі.

— Я замовлю тобі ще, — сказала вона. — Ти вже пробач.

— Там було вже на денці. Іди-но до мене на ліжко.

— Ні. Я хочу зробити, щоб ця кімната стала на щось схожа.

— На що?

— На нашу домівку.

— То почепи державні прапори.

— Ой, заткни рота.

— Ану скажи ще раз.

— Заткни рота.

— Ти кажеш це так обережно, наче не хочеш когось образити.

— А я й не хочу.

— Тоді йди до мене на ліжко.

— Ну гаразд. — Вона підійшла і сіла на край ліжка. — Я знаю, тепер тобі з мене ніякої втіхи. Я мов той лантух з борошном.

— Неправда. Ти дуже гарна й дуже мила.

— Я просто одоробло, а ти не знати чому взяв мене за дружину.

— Неправда. Ти щодалі стаєш гарніша.

— Але я знову потоншаю, любий.

— Ти й тепер тоненька.

— Це тобі так здається, бо ти випив.

— Одне віскі з содовою, тільки й того.

— Зараз принесуть ще одне, — сказала вона. — А може, замовимо сюди й вечерю?

— Добре було б.

— I тоді вже нікуди сьогодні не підемо, правда? Просто посидимо вдома.

— I пограємось, — додав я.

— Я вип'ю трохи вина, — сказала Кетрін. — Мені не зашкодить. Може, нам подадуть нашого білого капрі.

— Напевне, — сказав я. — У такому готелі мають бути італійські вина.

У двері постукав офіціант. Він приніс віскі у склянці з льодом і поряд на таці малу пляшку содової.

— Дякую, — сказав я. — Поставте отут. I подайте нам сюди, будь ласка, вечерю на двох та дві пляшки сухого білого капрі на льоду.

— Чи накажете подати суп?

— Ти їстимеш суп, Кет?

— Так, будь ласка.

— Принесіть один суп.

— Дякую, сер.

Він вийшов і причинив за собою двері. Я знов узявся до газет та до війни на їхніх сторінках і помалу лив содову на лід у склянці з віскі. Треба було сказати, щоб лід не клали у віскі. Нехай би принесли лід окремо. Тоді видно, скільки в склянці віскі, і воно не стане раптом надто слабким від содової. Треба купити пляшку віскі, і хай приносять тільки лід і содову. Так воно буде найкраще. Добре віскі — то дуже приємна річ. Воно теж належить до радощів життя.

— Про що ти думаєш, любий?

— Про віскі.

— А що саме?

— Яка це чудова річ.

Кетрін скривила обличчя.

— Хай так, — сказала вона.

Ми прожили в тому готелі три тижні. Жилося нам непогано; у ресторані майже завжди було безлюдно, а вечеряли ми здебільшого у себе в номері. Ми ходили по місту або спускалися фунікулером в Уші й гуляли берегом озера. Погода стояла тепла, і все показувало на весну. Ми вже шкодували, що поквапилися залишити гори, одначе весняна погода тривала всього кілька днів, а потім знову настала вогка холоднеча пізньої зими.

Кетрін ходила в місто й купувала всяку всячину для немовляти. Я вчащав до гімнастичного залу вправлятися в боксі. Звичайно я йшов туди вранці, поки Кетрін ще лежала в ліжку. У ті кілька днів облудної весни приємно було, побоксувавши та прийнявши душ, пройтися вулицями й подихати весняним повітрям, посидіти в кав'ярні й подивитися на людей, і прочитати газету, і випити вермуту, а тоді повернутися до готелю й разом з Кетрін піти обідати. Учитель боксу в гімнастичному залі носив вуса, добре володів короткими й влучними ударами, але на смерть лякався, коли партнер переходив у напад. Та загалом мені там подобалось. У залі було багато світла й свіжого повітря, і я працював чимдуж: стрибав через скакалку, боксував з тінню, робив різні вправи для черевних м'язів, лежачи на підлозі в квадраті сонячного світла, що вливалося крізь розчинене вікно, і часом лякав учителя, коли ми з ним боксували. Попервах я ніяк не міг звикнути боксувати з тінню перед вузьким довгим дзеркалом, бо мені дивно було бачити в ньому бородатого боксера. Та врешті це стало тільки потішати мене. Я хотів був зголити бороду ще тоді, як почав ходити на бокс, але Кетрін не дозволила.

Час від часу ми з Кетрін вирушали екіпажем за місто. Погожими днями то була чимала втіха, і ми знайшли собі два приємних місця, куди частенько заїжджали обідати. Тепер Кетрін не могла багато ходити пішки, і я залюбки їздив з нею навколишніми дорогами. Коли випадала гарна днина, ми чудово проводили час, і нам ніколи не бувало нудно. Ми знали, що дитина вже от-от має з'явитися на світ, і це немовби квапило нас, і ми боялися згаяти марно хоч одну хвилину, проведену разом.

Розділ ХLI

Якось перед ранком, годині о третій, я прокинувся, почувши що Кетрін неспокійно ворушиться в ліжку.

— Тобі негаразд, Кет?

— У мене якісь напади болю, любий.

— Рівномірні?

— Та ні, не дуже.

— Якщо почнуться рівномірні, поїдемо до лікарні.

Я був зовсім сонний і одразу ж заснув. Та невдовзі прокинувся знов.

— Мабуть, ти все-таки подзвони лікареві,— сказала Кетрін. — Здається, це таки