Ернест Міллер Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

звідти, холодне повітря продирало легені й за кожним подихом дерев'янило кінчик носа. Ми озиралися на заїзд: вікна його світились, а надворі коні лісорубів били копитами й сіпали шиями, щоб не змерзнути. Конячі ніздрі бралися памороззю, і віддих вихоплювався з них клубками морозяної пари. Ми рушали додому, і дорога на початку була обмерзла й слизька, і лід темно-жовтий від кінської сечі, аж поки шлях, яким волочили колоди, звертав убік. Далі дорога була вкрита чистим укоченим снігом і йшла через гай, і двічі, повертаючись увечері додому, ми бачили там лисиць.

То були гарні місця, і ми щоразу тішилися нашими прогулянками.

— У тебе розкішна борода, — сказала Кетрін. — Достоту як у лісоруба. А ти бачив отого одного, з золотими сережками у вухах?

— То гірський мисливець, вони полюють на сарн, — сказав я. — А сережки нібито допомагають їм краще чути.

— Он як? Щось не віриться. Мабуть, носять сережки тільки на те, щоб усі бачили, що вони гірські мисливці. А хіба десь тут є сарни?

— Є, за Дан-де-Жаманом.

— А цікаво було побачити лисицю.

— Вона коли спить, то обгортається хвостом, щоб було тепліше.

— То, мабуть, дуже приємно.

— Мені завжди хотілося мати такий хвіст. Ото було б сміху, якби ми мали хвости, правда ж?

— Незручно було б одягатися.

— Ми замовляли б собі особливу одежу або поїхали б жити в таку країну, де ніхто на це не зважав би.

— Ми ж і так живемо в країні, де ніхто ні на що не зважає. Хіба не чудово, що ми анікогісінько не бачимо? Ти ж не хочеш бачити інших людей, правда, любий?

— Не хочу.

— Може, посидьмо тут хвилинку? Я трохи стомилася.

Ми сіли на колодах, пригорнувшись одне до одного. Дорога попереду заходила в гай.

— А вона не стане між нами? Я кажу про малу.

— Ні. Ми їй не дамо.

— Як у нас із грішми?

— Грошей повно. Останній чек мені оплатили без жодного слова.

— А твої родичі не почнуть вимагати, щоб ти повернувся додому? Вони ж тепер знають, що ти в Швейцарії.

— Можливо. Треба буде щось їм написати.

— Ти ще не написав?

— Ні. Але чек їм надіслано.

— Хвалити бога, що я не твоя родичка.

— Я пошлю їм телеграму.

— Ти що, зовсім їх не любиш?

— Колись любив, але ми так часто сварилися, що все те геть розвіялось.

— Я думаю, мені вони сподобалися б. Можливо, що й дуже сподобалися б.

— Облишмо говорити про них, а то я ще почну їх жаліти. — I трохи згодом я сказав: — Ходімо вже, якщо ти відпочила.

— Я відпочила.

Ми рушили далі дорогою. Уже посутеніло, і під ногами рипів сніг. Вечір був сухий, холодний і дуже ясний.

— Мені так подобається твоя борода, — сказала Кетрін. — Чудова борода. З вигляду шорстка й кусюча, а насправді м'яка і страшенно приємна.

— Так мені краще, ніж без бороди?

— По-моєму, краще. Ти знаєш, любий, я вирішила не підстригатися, поки не народиться мала Кетрін. Я тепер надто громіздка й статечна. А коли вона народиться і я знов схудну, я таки підстрижуся й стану для тебе неначе зовсім нова й незнана. Ми підемо разом, і я підстрижуся, або я піду сама, а тоді повернусь, і ти не впізнаєш мене.

Я промовчав.

— Ти ж не будеш заперечувати, правда?

— Ні. Як на мене, то навіть цікаво буде.

— Ой ти мій милий. А може, любий, я стану гарніша й така тоненька та звабна для тебе, що ти знов у мене закохаєшся.

— Чорт забирай, — сказав я, — я й так закоханий в тебе по вуха. Чого ж ти ще хочеш? Зовсім занапастити мене?

— Еге ж. Хочу тебе занапастити.

Розділ XL

Жилося нам чудово. Ми прожили так січень і лютий, і погода стояла прегарна, і ми були щасливі. Час від часу заходили недовгі відлиги, коли повівав теплий вітер, і сніг підтавав і м'якшав, і в повітрі вчувалася весна, але щоразу ставало знов ясно й морозяно, і поверталася зима. А в березні уперше зрушило на весну. Якось уночі пішов дощ. Він не вщухав аж до полудня, і сніг перетворився на хлипке місиво, і весь схил гори став мокрий та похмурий. Над озером і над долиною нависли хмари. Високо в горах ішов дощ. Кетрін узула важкі боти, а я гумові чоботи пана Гуттінгена, і ми вирушили під парасолем до станції, через розталь і струмки, що розмивали скрижанілу дорогу, — а там зайшли до пивнички випити перед обідом вермуту. Знадвору долинав шум дощу.

— Як ти думаєш, чи не переїхати нам до міста?

— А ти як думаєш? — спитала Кетрін.

— Якщо зимі кінець і задощило надовго, тут буде зовсім невесело. Скільки ще чекати малої Кетрін?

— Десь із місяць. Може, трохи більше.

— Ми могли б тим часом пожити в Монтре.

— А чом не поїхати одразу до Лозанни? Лікарня ж там.

— Можна. Я тільки думав, чи не завелике то місто.

— Ми можемо бути самі й у більшому місті, а в Лозанні, мабуть, непогано.

— То коли поїдемо?

— Мені байдуже. Коли хочеш, любий. Я ладна й зовсім звідси не їхати, якщо ти не захочеш.

— Побачимо, як покаже себе погода.

Дощ ішов три дні. Сніг на схилі гори нижче від станції геть розтанув. Дорога перетворилась на каламутний бурхливий потік. За такої мокречі та сльоти годі було й думати десь гуляти. Вранці третього дощового дня ми вирішили перебратися до міста.

— Я все розумію, пане Генрі, — сказав пан Гуттінген. — Не треба ніякого попередження. Я й не думав, що ви залишитесь тут, як настане негода.

— Нам так чи так треба бути ближче до лікарні з огляду на стан мадам, — сказав я.

— Та певне ж, — сказав він. — А як схочете, приїздіть до нас колись із немовлям.

— Гаразд, якщо у вас знайдеться місце.

— Навесні тут дуже гарно, і ви зможете пожити собі на втіху. Немовля з нянькою можна буде помістити у великій кімнаті, вона тепер стоїть замкнена, а ви з мадам оселитесь у тій самій, з вікнами на озеро.

— Я попереджу вас листом, — сказав я.

Ми спакували речі й поїхали післяобіднім поїздом. Пан та пані Гуттінгени провели нас до станції, і він тягнув нашу поклажу на санках по розталі. Вони стояли на пероні під дощем і махали нам руками.

— Хороші вони люди, — сказала Кетрін.

— I так добре ставилися до нас.

У Монтре ми сіли на поїзд, що їхав до Лозанни. З вікна вагона не видно було гір