Ернест Міллер Хемінгуей - Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я підійшов до телефону й подзвонив лікареві.
— Як часто настають напади? — запитав він.
— Як часто воно настає, Кет?
— По-моєму, десь кожну чверть години.,
— Тоді везіть її до лікарні,— сказав лікар. — Я теж одягнуся й зараз же поїду туди.
Я повісив трубку, а тоді подзвонив у привокзальний гараж, щоб викликати таксі. Там довго ніхто не брав трубки. Та врешті я додзвонився до якогось чоловіка, і він пообіцяв негайно прислати машину. Кетрін одягалась. Її валіза вже була напакована речами, потрібними їй у лікарні, та білизною для немовляти. Ми вийшли в коридор, і я подзвонив ліфтерові. Ніхто не озивався. Я спустився вниз. Там не було нікого, крім нічного швейцара. Я сам підняв ліфт нагору, заніс валізу Кетрін, тоді й вона зайшла в кабіну, і ми поїхали вниз. Швейцар відчинив нам двері, і ми сіли на кам'яний парапет надвірних сходів чекати таксі. Ніч була ясна, і на небі сяяли зорі. Кетрін була дуже схвильована.
— Я така рада, що вже почалося, — сказала вона. — Тепер ще трохи — і все воно буде позаду.
— Ти в мене славна хоробра дівчинка.
— Я не боюся. От тільки б скоріш уже те таксі.
Ми почули гуркіт машини, що їхала вулицею, і побачили світло фар. Вона спинилася біля під'їзду, і я допоміг Кетрін сісти, а водій поклав її валізу на переднє сидіння.
— До лікарні,— сказав я.
Ми від'їхали від готелю й повернули нагору.
Коли машина спинилася біля лікарні, я взяв валізу, і ми зайшли. За конторкою у вестибюлі сиділа жінка. Вона записала в книгу ім'я та прізвище Кетрін, її вік, адресу, близьких родичів і віровизнання. Кетрін сказала, що вона невіруюча, і жінка поставила в тій графі риску. Ім'я та прізвище вона записала Кетрін Генрі.
— Я проведу вас до вашої палати, — сказала жінка.
Ми піднялися нагору в ліфті. Жінка відчинила двері, ми вийшли і рушили за нею коридором. Кетрін міцно трималася за мою руку.
— Оце буде ваша палата, — сказала жінка. — Роздягніться, будь ласка, і лягайте. Отут для вас сорочка.
— Я маю свою, — сказала Кетрін.
— Вам краще надягти цю, — сказала жінка.
Я вийшов і сів на стільці в коридорі.
— Тепер можете зайти, — сказала мені жінка, відчинивши двері.
Кетрін лежала на вузькому ліжку, в простій сорочці з прямокутним викотом, пошитій, як мені здалося, з грубого полотна. Вона усміхнулася до мене.
— У мене вже справжні перейми, — сказала вона. Сестра держала її руку й відлічувала час між переймами за годинником.
— Ого, як схопило, — сказала Кетрін. Я побачив це з її обличчя.
— А де лікар? — запитав я сестру.
— Спить унизу. Коли буде потрібно, він прийде. А тепер я маю дещо зробити мадам, — сказала сестра. — Вийдіть, будь ласка.
Я вийшов у коридор. То був голий коридор з двома вікнами й довгим рядом зачинених дверей. У ньому пахло лікарнею. Я сидів на стільці і, втупивши очі в підлогу, молився за Кетрін.
— Можете зайти, — сказала сестра.
Я зайшов.
— Привіт, любий, — сказала Кетрін,
— Ну як?
— Тепер уже часто. — Обличчя її скривилось. Потім вона всміхнулася. — Оце добре схопило. Може б, ви знов підклали руку мені під спину, сестро?
— Гаразд, якщо це вам помагає.
— Ти йди, любий, — сказала Кетрін. — Піди десь поснідай. Сестра каже, що це ще не скоро скінчиться.
— Перші пологи здебільшого тривалі,— сказала сестра.
— Прошу тебе, йди поснідай, — сказала Кетрін. — У мене все добре, правда.
— Я ще трохи побуду, — сказав я.
Перейми повторювались рівномірно, потім послабли. Кетрін була страшенно збуджена. Коли напад болю був сильний, вона казала, що схопило добре. А коли перейми почали слабшати, посмутніла й засоромилась.
— Іди, іди, любий, — сказала вона. — Мабуть, мені просто ніяково, коли ти тут. — Обличчя їй знову викривив біль. — О, оце вже краще. Я так хочу бути хорошою дружиною і народити тобі дитину без усяких дурниць. Прошу тебе, любий, іди поснідай, а тоді прийдеш знов. Мені без тебе нічого не станеться. Сестра така добра до мене.
— Ви маєте доволі часу, щоб поснідати, — сказала сестра.
— Тоді я піду. До побачення, мила.
— До побачення, — сказала Кетрін. — Поснідай там як слід і за мене.
— А де тут можна поснідати? — спитав я сестру.
— У кінці вулиці біля площі є кав'ярня, — сказала вона. — Там уже має бути відчинено.
Надворі розвиднялось. Я пройшов безлюдною вулицею до кав'ярні. У вікнах світилося. Я зайшов і став біля цинкового прилавка, і старий за прилавком подав мені склянку білого вина та бріош[43]. Бріош була вчорашня. Я вмочив її у вино і їв, а потім випив склянку кави.
— Чого це ви так раненько? — спитав старий.
— Привіз дружину до лікарні, має родити.
— Он воно що. Ну, хай щастить.
— Налийте мені ще склянку вина.
Наливаючи, він надто перехилив пляшку, і трохи вина витекло на цинковий прилавок. Я випив, заплатив гроші й пішов. На вулиці біля будинків стояли повні сміттєві відра, дожидаючи сміттяра. Коло одного відра, щось винюхуючи, крутився собака.
— Чого ти тут шукаєш? — спитав я і зазирнув у відро, чи нема там чогось, щоб витягти для нього; та зверху була тільки кавова гуща, сміття і кілька засохлих квіток. — Нічого тут немає, собацюро, — сказав я. Собака потюпав на той бік вулиці.
У лікарні я піднявся сходами на поверх, де була Кетрін, і пройшов коридором до її палати. Тоді постукав у двері. Ніхто не озивався. Я відчинив двері. У кімнаті нікого не було, тільки валіза Кетрін лежала на стільці та на гачку в стіні висів її халат. Я вийшов і рушив коридором, шукаючи кого-небудь. Нарешті побачив незнайому сестру.
— Де мадам Генрі?
— Одну жінку щойно взяли до родильної.
— Де це?
— Я вас проведу.
Вона повела мене в кінець коридора. Двері родильної були прочинені. Я побачив Кетрін, що лежала на столі вкрита простиралом. З одного боку стояла сестра, а з другого, біля якихось балонів, лікар. Він тримав у руці гумову маску, припасовану до шланга.
— Я дам вам халат, і ви зможете зайти, — сказала сестра. — Прошу вас сюди. — Вона надягла на мене білий халат і зашпилила його ззаду біля коміра. — Тепер можете йти туди.
Я зайшов до кімнати.
— Привіт, любий, — обізвалася Кетрін напруженим голосом. — Щось я небагато встигла.
— Ви пан Генрі? — спитав лікар.
— Так. Ну, як вона, докторе?
— Усе добре, — відказав лікар. — Ми перейшли сюди, бо тут зручніше давати наркоз, щоб полегшити перейми.
— Ось зараз треба, — сказала Кетрін.
Лікар наклав їй на обличчя гумову маску, повернув якийсь диск, і я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання», після закриття браузера.