Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

пішла геть. Обігнувши будинок, попрямувала до городу. Хлопець і досі був там: саме зібрався сховати у сарай граблі та мітлу. Побачивши, що я наближаюсь, він зупинився і поглянув на мене. А коли я зупинилася, щосили намагаючись не знепритомніти, хутко підскочив до мене, щоб не дати впасти.

Але я не знепритомніла. Так, тільки трохи. А коли очуняла, з мого здавленого горла вирвалися хрипкі, наче й не мої слова:

— Допоможіть! Хто-небудь!

Хлопець ухопив мене під руки; я обм'якла і притулилася до нього. Обережно поклавши мене на траву, він сказав:

— Я допоможу вам. Допоможу.

* * *

І досі перебуваючи під враженням від розповіді про смерть Джона, згадуючи нещасне обличчя міс Вінтер, я не відразу помітила лист, що чекав на мене у кімнаті.

Я розкрила конверт лише тоді, коли закінчила занотовувати розповідь, а розкривши, пересвідчилася, що нічого цікавого він не містив.

Шановна міс Лі!

Після всієї тієї допомоги, яку впродовж багатьох років надавав мені Ваш батько, хіба ж можу я відмовити собі у задоволенні віддячити йому і зробити хоч маленьку послугу його доньці!

Мої початкові дослідження у Сполученому Королівстві не виявили жодних вказівок на місцеперебування міс Естер Барроу після періоду її роботи в Енджелфілді. Однак я виявив певні документи, що стосуються часу, який передував цьому періодові, і наразі я складаю звіт, який Ви отримаєте протягом кількох найближчих тижнів.

Утім, мого дослідження ще жодним чином не закінчено. Я ще не вичерпав усіх можливостей здобути відомості про роботу міс Барроу в Італії, тож цілком імовірно, що якась подробиця про попередні роки підкаже новий напрямок пошуків.

Підстав для відчаю немає! Якщо цю гувернантку можна знайти, я її знайду.

Щиро Ваш

Еммануїл Дрейк

Я поклала листа у шухляду, потім вдягла пальто і рукавички.

— То що, ходімо? — гукнула котові.

Він побіг за мною спочатку сходами вниз, а потім надвір, і ми пішли стежиною вздовж будинку. То тут, то там чагарники, що підходили майже впритул до стіни, змушували стежку відхилятися вбік; мало-помалу, майже непомітно, вона взагалі вела геть від будинку, до схожих на лабіринт приманок парку. Але я не піддалася цій легкій спокусі і все одно пішла навпростець. Ліворуч була стіна будинку, попереду — дедалі густіші кущі, через які мені доводилося продряпуватися, докладаючи неабияких зусиль. Їхні вузлуваті пагони норовили вхопити мене за литки; мені довелося замотати шарфом обличчя, щоб не поколотися. Спочатку кіт супроводжував мене, але потім зупинився, настрашений гущавиною заростей.

А я вперто йшла далі. І таки знайшла те, що шукала: вікно, майже повністю заплетене плющем. Між цим вікном і парком була така гущавина вічнозеленого листя, що світла, яке з нього йшло вночі, ніхто б і ніколи не помітив.

Усередині за столом біля вікна сиділа Еммеліна, сестра міс Вінтер. Напроти неї я побачила Джудіт. Вона просовувала ложку із супом крізь скалічені губи нещасної. Несподівано Джудіт зупинилася і, не донісши ложки до рота Еммеліни, поглянула, як мені здалося, просто на мене. Та вона не могла мене помітити: надто вже густими були зарості. Але дотик мого погляду вона, напевне, відчула. Після паузи, що тривала усього кілька секунд, Джудіт повернулася до своєї справи і продовжила годування. Але за цю мить я встигла помітити одну дивну особливість тієї ложечки. Срібну ложку прикрашала видовжена літера А у формі стилізованого ангела.

Мені вже доводилося бачити схожу ложку. А. Ангел. Ангелове поле — Енджелфілд. Таку ложку мала не лише Еммеліна, а й Аврелій.

Тулячись до стіни й висмикуючи гілки з волосся, я пробралася назад крізь чагарники. Кіт дивився, як я струшувала з рукавів та плечей уламки гілочок і сухе листя.

— Ходімо додому? — запропонувала я йому.

І кіт із задоволенням приєднався до мене.

Містер Дрейк не зміг знайти мені Естер. Зате я сама знайшла Еммеліну.

Вічні сутінки

У своїй кімнаті я записувала почуте від міс Вінтер; у парку я блукала; у спальні гладила кота і тримала подалі свої кошмари, намагаючись якомога довше не спати. Місячна ніч, коли я побачила в саду Еммеліну, сприймалася тепер як сон, бо небо знов облягли хмари, і ми вкотре занурилися в нескінченні сутінки.

Після розповіді про смерть Хазяйки та Джона-копача від історії міс Вінтер повіяло ще більшою загадковістю. Невже Еммеліна — ця бентежна постать із парку — виштовхнула драбину з-під Джона-копача?.. Лишалося тільки чекати подальшого розвитку подій.

А тим часом грудень набрав сили, і примара, що витала під моїм вікном, щоразу ставала дедалі виразнішою. Її близькість породжувала відразу, а віддаленість краяла серце; кожна її поява збурювала в моїй душі вже знайоме поєднання страху і туги.

Якось я прийшла до бібліотеки раніше за міс Вінтер (вранці чи увечері — не знаю, бо ранок і вечір тепер стали схожими, немов близнюки) і стояла біля вікна. Моя бліда сестра притисла свої пальці до моїх, полонила мене благальним поглядом і затуманила скло своїм холодним диханням. Щоби з нею поєднатися, мені залишалося тільки розбити шибку.

— Що ви там побачили? — пролунав позаду голос міс Вінтер.

Я повільно обернулася до неї.

— Сядьте, — гаркнула вона на мене, а потім кинула, звертаючись до служниці: — Джудіт, підкиньте, будь ласка, дров у камін і принесіть цій дівчині щось поїсти.

Я сіла.

Невдовзі Джудіт принесла мені какао і грінки.

Міс Вінтер вела далі свою розповідь, а я тим часом підхарчовувалася.

* * *

— Я допоможу вам, — сказав Амброс.

Але чим він міг зарадити? Він же