Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

Але Джуніор нізащо не назвав би Лінні ледачою. Ні! Вони з Корою продовжували займатися своїм маленьким бізнесом. А коли у Джуніора стало більше клієнтів, вона відповідала на його дзвінки і займалася рахунками. По суті, Лінні вміла краще домовлятися з клієнтами, ніж Джуніор, у неї завжди був час для розмови і вирішення їхніх проблем.

На той час Джуніор купив вантажівку, не нову, але у гарному стані. Мав кількох співробітників і чудовий набір якісних інструментів, які він скуповував у майстрів, коли фортуна від них відверталася. Це були справді якісні інструменти. Наприклад, пилка з дерев’яною ручкою, на якій була вирізьблена гілка розмарину. Так, ручка потемнішала від поту чиїхось предків, але Джуніор усе одно нею пишався. Він завжди ретельно дбав про свої інструменти. І завжди сам їздив на лісопилку, щоб обрати найкраще дерево. «Хлопці, — казав він робітникам, — навіть не намагайтеся всунути мені якийсь непотріб. Мені не потрібні дошки з дірками, пліснявою чи погнуті».

— А що якби я був одружений? — через багато років спитав Джуніор у Лінні. — Якби ти приїхала до Балтимора, а у мене дружина і шестеро дітей?

— Ох, Джуніоре, — відповідала вона. — Такого не було б!

— Чому ти так впевнена?

— Ну по-перше, звідки візьмуться шестеро дітей за п’ять років?

— Ти розумієш, про що я.

Лінні лише всміхалася у відповідь.

Іноді вона поводилася так, ніби старша за нього, але у деяких питаннях залишилася тринадцятирічною — зухвалою, непокірливою і впертою. Його неприємно вразило те, з якою легкістю вона порвала зв’язки з родиною. Це свідчило про її злопам’ятність, про яку він і не підозрював. Вона не виявляла бажання позбутися своєї сільської манери спілкування і продовжувала називала його «Джуні». У неї була звичка, що неймовірно його дратувала — сміятися перед тим, як вона розповість щось смішне. Вона занадто близько до нього підходила, коли намагалася у чомусь переконати, і смикала за рукав, коли він розмовляв з іншими людьми.

Ах, цей тяжкий і виснажливий тягар — люди, які вважають нас своєю власністю.

І якщо Джуніор був таким диким і вільним, то як же вийшло, що у неприємності він потрапляв саме через Лінні Мей, із першого дня їхньої зустрічі?

Він був кістлявим, худим чоловіком без грама жиру й у їжі справжній аскет. Але іноді, коли він приходив додому і бачив, що Лінні говорить із сусідкою надворі, йшов до холодильника і їв усе, що у ньому було: свинячі відбивні, сардельки, картопляне пюре, холодний горошок і варені буряки. І навіть якщо він чогось не любив, усе одно з’їдав. Складалося враження, ніби він постійно голодував і не отримував того, чого насправді хотів. Потім Лінні запитувала:

— А куди подівся горошок? Ти не бачив?

Він мовчав у відповідь. А вона ж напевне все знала. Не думала ж вона, що маленькій Меррік раптом захотілося горошку? Але ніколи нічого не казала. Він був їй за це вдячний, але водночас і ображався. Милостиво приймає його слабкості? Думає, розкусила його?!

У такі моменти він прокручував у голові той вечір, коли їхав на вокзал, але цього разу робив усе інакше. Проїжджав темними вулицями, біля вокзалу повертав праворуч, потім ще раз праворуч на вулицю Чарлз і і їхав назад до пансіону. Заходив у свою кімнату, зачиняв за собою двері, скидав пальто і засинав — сам-самісінький.

13

Джуніор наказав Юджину відвезти гойдалку до братів Тілман, чия компанія розташовувалася біля порту. «Вітшенк Констракш» зазвичай відправляла туди віконниці клієнтів, занадто густо пофарбовані і від того схожі на напівз’їдену іриску. У братів Тілман був якийсь розчин, що роз’їдав фарбу до самого дерева.

— Передай їм, що гойдалка нам потрібна рівно за тиждень, — сказав Джуніор Юджину.

— Рівно за тиждень? Враховуючи сьогодні?

— Так.

— Але босе, така робота може зайняти у них цілий місяць. І вони дуже не люблять, коли їх підганяють.

— Скажи, що екстрена ситуація. Ми доплатимо за терміновість. У нас переїзд за два тижні, і я дуже хочу, щоб до того гойдалка вже висіла.

— Що ж, я спробую.

Джуніор бачив, що Юджин не розумів, навіщо стільки шуму заради якоїсь гойдалки, але у нього вистачало розуму мовчати. Взагалі Юджин був для Джуніора таким собі експериментом — перший темношкірий працівник, якого він найняв після того, як попереднього забрали на війну. Експеримент виявився вдалим, і минулого тижня Джуніор найняв ще одного.

Лінні Мей хвилювалася, що Джуніора теж заберуть на фронт. Він нагадав, що йому вже сорок два роки, але вона відповіла:

— То й що? Призовний вік можуть скоро підвищити. Та й раптом ти вирішиш піти добровольцем.

— Добровольцем? Я що, дурень, по-твоєму?

Іноді він думав, що його життя — це залізничний вагон, який дуже довго простояв на запасній колії: спочатку безглуздо прожиті роки юності, а потім Депресія. Він занадто відстав, намагався наздогнати і нарешті вийшов на головну колію. Нізащо у світі він не дозволить якійсь європейській війні збити себе з цього шляху.

Гойдалку привезли зовсім чисту, саме лише дерево — жодного натяку на блакитну фарбу навіть у найдрібніших щілинках. Джуніор оглянув її, дивуючись дивовижному розчину братів Тілман.

— Господи, — сказав він Юджину, — страшно й подумати, що то за хімія.

Юджин посміхнувся.

— Хочете, щоб я покрив її лаком? — спитав він.

— Ні, я сам, — відповів Джуніор.

Юджин здивовано глянув на свого боса, але промовчав.

Разом вони перевернули гойдалку і поставили її на ганчірку, щоб Джуніор спочатку наніс лак знизу і дав йому висохнути. Був теплий сухий травневий день, і Джуніор вирішив, що може залишити гойдалку висихати на ніч, а наступного дня приїхати вранці і продовжити.

Як і більшість теслярів, він не любив фарбувати і знав, що не дуже вміє це робити. Але чомусь йому хотілося зробити це самому. Він наносив лак дуже повільно і обережно, хоча нижню частину гойдалки все одно ніхто б не побачив. Це заняття йому навіть подобалося. Сонячне світло пробиралося поміж дерев, приємно дув свіжий вітер, і в голові грала пісня Chattanooga Choo Choo:

З Пенсильванії виїхав близько п’яти,

Журнал прочитав — і у Балтиморі ти.

Покінчивши з цим, Джуніор почистив щітку, прибрав лак і розчинник і пішов додому вечеряти, надзвичайно пишаючись собою.

Зранку він приїхав завершити роботу. Лак справді висох, але нижня частина сидіння покрилася тонкою плівкою пилу. Він мав це передбачити! Не дивно, що він так ненавидить фарбувати! Проклинаючи самого себе, він відтягнув ганчірку разом із гойдалкою на задню веранду. Там у закритому приміщенні він розстелив ще одну ганчірку і поклав гойдалку на правий