Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

все решта, безсумнівно, буде «несправжнім». Як воно може бути справжнім за відсутності прямого безпосереднього досвіду спілкування з пацієнтами? Однак п’єса Пінтера показала мені, як великий митець може перетворити, переосмислити дійсність. Я відчував, що Пінтер дав мені стільки ж, скільки і я йому: я створив йому реальність, а він створив для мене реальність у відповідь.[286]

* * *

Коли у 1986 році я був у Лондоні, до мене звернувся композитор Майкл Наймен і запитав, як я поставлюся до «камерної опери», заснованої на заголовній історії з книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Я відповів, що не можу такого уявити, на що він сказав, що мені це й не потрібно — він уявлятиме. Насправді він уже це зробив — наступного дня він приніс мені партитуру й розповів про лібретиста, якого мав на думці — Крістофера Роуленса.

Я детально обговорив із Крісом історію доктора П. й зрештою сказав, що не можу погодитися на оперу без схвалення його вдови. Я запропонував Крісу з нею зустрітися і делікатно довідатися, як вона поставиться до можливого створення опери (вони з доктором П. самі були оперними співаками). Зрештою у Кріса і місіс П. склалися дуже теплі, сердечні стосунки, і в його опері вона грає значно більшу роль, аніж у моїй історії. І все ж я дуже хвилювався у день, коли у Нью-Йорку мала відбутися прем’єра опери. Місіс П. була в залі, і я раз у раз поглядав на неї й від страху неправильно витлумачував усі зміни у її виразі обличчя. Після вистави вона підійшла до нас із Майклом та Крісом і сказала: «Це честь для мого чоловіка». Я страшенно зрадів: завдяки цьому відчув, що ми не скористалися ситуацією й не витлумачили її хибно.

* * *

У 1979 році до мене звернулися двоє молодих кінопродюсерів — Волтер Паркс і Ларрі Ласкер. За кілька років до того на курсі з антропології в Єлі вони читали «Пробудження» та сподівалися на їхній основі зняти художній фільм. Вони відвідали Бет-Авраам, зустрілися з багатьма пацієнтами з постенцефалітичним синдромом, і я дав їм дозвіл на написання сценарію. Упродовж наступних кількох років я від них нічого не чув.

Вже майже забув про цей проект, коли через вісім років вони знову вийшли зі мною на зв’язок і повідомили, що саму книгу й заснований на ній сценарій прочитав Пітер Вейр, якого дуже зацікавила ідея режисури фільму. Вони надіслали мені сценарій молодого сценариста Стіва Заілляна, який надійшов на Гелловін 1987 року, якраз напередодні зустрічі з Пітером Вейром. Мені текст страшенно не сподобався, особливо вигадана сюжетна лінія, у якій лікар закохується у пацієнтку, і про це я безапеляційно заявив наступного дня Вейру. Він, звичайно, був приголомшений, проте з розумінням поставився до моєї точки зору. Кілька місяців по тому він самоусунувся від проекту, мотивуючи це тим, що бачить усі можливі «рифи й обмілини» і не певен, що впорається як слід.

Упродовж наступного року сценарій пройшов через низку вдосконалень — Стів, Волтер і Ларрі працювали над створенням продукту, що відповідатиме книзі й пережитому пацієнтами досвіду. На початку 1989 року мені повідомили, що за режисуру фільму візьметься Пенні Маршалл і вона навідається до мене разом із Робертом де Ніро, який гратиме роль пацієнта Леонарда Л.

Я не був цілком певен щодо того, як ставлюся до сценарію, позаяк хоч до певної міри він і був спрямований на дуже близьке до реальності відтворення подій, у ньому також наявні кілька побічних сюжетних ліній, що були повністю вигаданими. Я мусив відмовитися від думки, що цей фільм будь-що є «моїм»: сценарій не мій, фільм не мій, і я не можу впливати на більшість речей, пов’язаних із ним. Було не зовсім легко собі в цьому зізнатися, але зрештою я відчув полегшення. Я матиму змогу давати поради й консультації, стежити за медичною й історичною достовірністю, зроблю все від мене залежне, щоб фільм мав достовірну відправну точку, проте не буду змушений відчувати за нього відповідальність.[287]

* * *

Шалене бажання Роберта де Ніро заглибитись у предмет зображення і дослідити його у найменших деталях є легендарним. Я ще ніколи не бачив, щоб актор вивчав свій образ і в результаті цього дослідження сам ставав образом.

До 1989 року майже всі пацієнти з постенцефалітичним синдромом у Бет-Авраамі померли, однак дев’ятеро ще лишалися у лікарні Гайлендз у Лондоні. На думку Боба, важливо було їх навідати, тож ми поїхали туди разом. Упродовж багатьох годин він спілкувався з пацієнтами й робив аудіозаписи, які потім міг ретельно вивчити. Мене вразила його здатність до спостереження і співпереживання. Гадаю, пацієнти самі були зворушені свого роду увагою, яку їм зрідка приділяли раніше. «Він справді спостерігає за тобою, зазирає просто у тебе, — наступного дня поділився зі мною один із них. — Ніхто після доктора Пердона Мартіна такого не робив. Він намагався зрозуміти, що насправді з тобою відбувається».

Повернувшись до Нью-Йорка, я зустрівся з Робіном Вільямсом, який мав зіграти лікаря — мене. Робін хотів побачити мене в дії, у взаємодії з пацієнтами на кшталт тих, з якими я працював у «Пробудженнях», тож ми подалися до «Малих сестер» нужденних, де перебували на леводопі двоє пацієнтів з постенцефалітичним синдромом, за якими я спостерігав упродовж кількох років.

Декілька днів по тому Робін прийшов зі мною до Бронкс-стейту. Ми провели кілька хвилин у дуже збуреному геріатричному відділенні, де з півдесятка пацієнтів галасували й усі гуртом ексцентрично щось розповідали. Коли ми їхали назад, Робін раптово вибухнув дивовижним відтворенням того, що побачив у відділенні — він бездоганно наслідував кожен голос і стиль поведінки. Він блискуче вловив і тримав у пам’яті ці різноманітні голоси й розмови, а тепер відтворював їх, чи практично був одержимий ними. У Робіна ця здатність миттєво вхоплювати й відтворювати почуте й побачене, здатність, для якої «наслідування» було б надто слабким означенням (тому що ці імітації сповнені чутливості, гумору й креативності), була надзвичайно розвинена. Проте, як я потім зрозумів, це лише перший крок його акторського дослідження.[288]

А невдовзі я виявив, що і сам є предметом його вивчення. За кілька зустрічей він почав дзеркально відтворювати деякі мої манери, поставу, ходу, мовлення — усе, що я дотепер робив неусвідомлено. Бентежно було бачити себе у цьому живому дзеркалі, але мені подобалося проводити час із Робіном, кудись їздити, ходити разом обідати, сміятися з його блискучого,