В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

Але йому ніхто не відповів. – Та вони ж не так давно познайомилися… Ну, в кіно там, до цирку ходили. Приїхав до нас мандрівний днів за три перед Платоновою смертю…

– Усе тільки розпочиналося? – підштовхнув до відповіді Лисиця, для якого тема цукерково-букетного періоду була найближче.

– Десь так. Він, здається, почав оживати. Після трагедії з Ганною.

– А що за трагедія? – далі вів «допит» Марченко.

– Таке кохання було, – зобразив усе мімікою скрипаль. – «Неземне», як казав Платон. Перебільшував, звісно… Але… Кожен з нас так думає. На початку… А потім… А потім настає прозріння… Знімання рожевих окулярів. Гірке похмілля. Так і в нього. Горів він, чесно кажучи, дуже. Сам не свій ходив. Боялися, щоб руки не наклав на себе. Наглядали нишком за ним. І батьки. І ми. Намагалися розрадити. Чого тільки не придумували. На вухах стояли. Але таки втримали. Повернули до життя. Але ж… Кохання – це не вітрянка. Від тої важко, але сяк-так можна. Від цього ж… А Евеліна дівчина непогана. Бібліотекарем працює. Начитана. Симпатична. З інтелігентної родини. Мені здавалося, вони непогано підходили одне одному. Наче й схожі трохи.

– А ця Ганна… що за одна? – повернувся до того, що цікавило, Ігор.

– А-а-а, – знехотя протяг Степанков, – колега ваша, журналіст. На радіо працює. Голос – фантастика. Та й сама красуня з «Cosmopolitan». Усе в неї там, де треба. Хоч з якого боку глянь. Платон марив нею. Божеволів. Хворів. Було ж від чого. Богиня… Створена для кохання. Але… Коли багато солодкого, можна отруїтися. Там таке саме. Вона погралася з ним. Розім’ялася. А потім – викинула, ніби сліпе кошеня. Уявляєте, як це…

– Чому ж так сталося? – не втерпів Лисиця. У нього зараз це – тема.

– Та ж просто все, – дещо роздратовано відповів Степанков: як можна не розуміти зрозуміле? – Богині потрібен бог. Платон – чудова людина, але… не бог. Не мав стільки лаве, щоб бути богом.

– І?

– Знайшла бога.

– Хто він? – запитав Марченко.

– Хто б міг для неї стати богом? Податківець. І «за сумісництвом» – син начальника податкової. Династія… У нас же боги працюють саме там. Ми ж – інший світ. Це серед нормальних людей у богах ходять ті, хто через розум і таланти змогли ними стати. Зробили потрібне для людства. Створили якісний продукт. А в нас… Чим більший злодій і бандит, тим шанованіша людина. Ось так. І з ним Платон, звісно, тягатися не міг. Не та «вагова категорія». Та й навіщо? Кохання ж – це не змагання грошових знаків. Воно не в гаманцях. Кажуть, що в серці. Але треба ще його мати. Коли ж серця немає, кохання шукають саме там. У товстих-претовстих портмоне. І брешуть, що знаходять. Хоча то вже й не кохання. Папірці з портретами померлих президентів. Бо ж що ще можна знайти в гаманцях? Правильно. Тільки те, що поклали.

Лисиця заперечив:

– Не думаю, що все так просто. Що всі, хто з грошима, – злодюги.

– Ви зустрічали інших? – уважно подивився на нього скрипаль.

– Ні, ну є бізнесмени, які чесно ведуть бізнес.

– Чесно ведуть бізнес в Україні? – аж подався вперед Степанков. – Оце так насмішили. У нас це неможливе апріорі. Хоч зі штанців вистрибни. Державний монстр розріже, посолить і ковтне. Просися в нього скільки хочеш. Усі грають за такими правилами.

– А як прізвище цих «податкових богів»? – запитав Ігор.

– Чечетови. Молодший – Борис, а старший – Михайло.

Марченко швидко записав.

– А не може смерть Платона бути їхньою роботою? – підкинув щойно впійману версію Лисиця. – Ревнощі чи ще там якась тема?

– А хто ж це знає? – розчаровано відповів Тарас. – Тільки той Бог, що на небі. Про таке телевізор мовчить.

– Ну, плітки могли б ходити, – припустив Ігор. – І в телевізорі ними теж часто користуються. Наш брат – телевізійник – не гребує.

– Плітки – джерело не надійне. Та й часто їх розпускають свідомо. Але тут ніби глухо. Нічого такого не чув.

– Ясно. – Донкор знову зробив запис.

– І як потім Платон уже без неї? – знайшов, куди повести розмову професор.

– Потроху почав зализувати рани. І продовжив шукати себе. Жити-заробляти-дітей-годувати – цього йому мало. Хотів комфорту для себе внутрішнього. Спокою. Насолоди. Доброти від світу. Навіть у секту піти збирався. «Мінерити». Є такі. З патріотичними ідеями. «Донбас – новий центр Усесвіту».

– І що? – нашорошив вуха Ігор. – Пішов?

– Шукав виходи на неї. Туди ж так просто не влізеш. «Герменевтична організація»! О! Не більше й не менше. Усе – як у «серйозних пацанів». Правда, різне про них базарять. Хіба канібалізму не приписують. А воно ж так. Невідоме й таємниче завжди обростає байками. Навіть легендами.

– А що про секту чули ви? – продовжилась у питанні донкорова нашорошеність.

– Та якось воно мені… фіолетово… Намагаюся від такого ходити далеко. Музикант. Людина вільна. А всілякі організації – будь-які – це вже насильство. У них же правила. А в мене правило одне – насолода. Нею стала музика. На все життя. І мене вже не змінити… А з Платоном я часто говорив про це. У нього там у голові трохи бродило. Просив не зв’язуватися із сектою. Та й із бізнесом тим. Салон тату… Це, звісно, його життя. Він там господар. І як спалювати його, вирішує сам. Дзвіниця ж у кожного своя. У мене – така. А Платон дивився зі своєї. Це нормально. У нього вона вища. Але… Навіть Евеліна не змогла його змінити… Хоч і намагалася. А тепер… Ех… Так шкода. Знаєте, як мені його бракує? Ка-та-стро-фіч-но! Ніби півсерця вирвали. І дихати стало важче. Якби не це, – кивнув на скрипку, – не знаю, як би ходив по землі… Світ мені посірів.

– А не думали, хто б міг це зробити? – продовжував насідати Ігор.

– Важко сказати… Зуба ніхто на нього наче й не мав. Були якось там проблеми з Мокієнком, синочком босика одного тутешнього. Але батя Платонів ніби замазав усе. Він же мент колишній. Знайомства водяться.

– А зараз їх теж підключив, як думаєте? – запитав Богдан.

– Мабуть. Хоч і давно вже звільнився. Але колишніх же їх не буває. Та й кожен би так зробив. Найдорожче ж у людини забрали.

– Ну, а серед друзів у нього підозрілих не було? – підкинув тему донкор.

– Я про те знаю мало. Коли Платон відкрив салон, почалися нові знайомства. Там люди були різні. Ми ж залишились друзями практично в минулому. Хоч і зустрічалися частенько. Але це, швидше, вже було для годиться. Його все більше закручувало нове життя.

– А нічого вам не підказує те, як Піменова вбили? – вирішив поцікавитися Лисиця.

– Я ж уже казав. Схоже на почерк кілера. Мені так здається. Чуйка. Якось, пам’ятаю, ще в дитинстві Платон сказав, що якщо його життя йому перестане подобатися, стане незатишним, остогидлим йому, він себе вб’є. Такий він був. Трохи непростий. Ну, не зовсім такий, як усі. Вразливий дуже. Душу мав велику. Набагато більшу за розум. Хоч і не дурний. Може, життя й перестало подобатися. Остогиділо. Але, як на мене, у нього багато чого вдавалося. Були, звісно, негаразди, але в кого їх немає? То через це кілера наймати?

– Ну, якщо він був таким рішучим, навіщо йому кілер? – поставив логічне запитання Марченко. – Увімкнув би режим «самообслуговування».

– Воно, звісно, так, але… Самогубство – це банально. Форсу нуль. А так… Наче ефектно. Зарізали. І очі викололи. Знаєте, такий собі «під дих» життю. Не міг він його змінити. Зробити таким, яке б було до смаку. І миритися з ним теж не міг. От він і втер йому носа.

– Сміливо, – оцінив Богдан. – І ду-у-уже оригінально. На межі з ідіотизмом.

– А ви не смійтеся, – аж образився скрипаль. – Кожна людина – окремий всесвіт. Зі своїм сонцем, місяцем, астероїдами й кометами. Там вона – найголовніше божество. Яке цей усесвіт створило, підтримує та керує. І коли йому перестати існувати – теж має право вирішувати найголовніше божество. І байдуже, як це відбувається, – смерть, одруження чи ще щось. Усе просто руйнується. Зникає. У Платона теж могло статися так.

– Дуже круто, – не заспокоювався професор. – Це ж які метелики мають водитися в голові…

– Поговоріть із психіатрами, – невдоволено буркнув Тарас. – Вони вам бага-а-а-ато цікавого розкажуть. І про це – теж.

– Ви вже говорили? – ударив