Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

від краю урвища лежала брила базальту, яка міцно врізалася в лід. Якут обернув її мотузкою й спустився вздовж льодової стіни, а внизу відпустив один кінець, потягнув за інший — і мотузка впала до його ніг.

Підйом подолали без труднощів, бо нагорі були двоє людей, які витягли якута, собаку й речі, — першого надсилу, тому що він був важкий. Вистрибнувши нагору, він кинувся в обійми товаришів:

— Слава Богу, добрався! А я вже гадав, що не застану тут нікого!

Справді, якби Горохов вийшов із лісу тільки на кілька хвилин пізніше, він не побачив би своїх товаришів. Обоє нарт, що залишилися, були вже на південному схилі гребеня, де Нікіфоров закінчував їх ув’язувати. Горюнов і Ордин у цей час повернулися на гребінь, щоб кинути останній погляд на улоговину Землі Санникова, якій вони віддали стільки тижнів праці і яка на їхніх очах гинула під потоками води й лави разом зі своїми двоногими й чотириногими мешканцями. Їм удалося зібрати багато цінних спостережень, але результати їхньої праці так раптово загинули разом з одним членом експедиції в останні години їхнього перебування, а другий товариш добровільно залишився в улоговині й, звичайно, як вони думали, теж загинув.

Під променями сонця, що стояло низько, сріблилося широке озеро улоговини в чорній облямівці урвищ і з щетиною островів і кіс темного лісу, а на півночі, за стіною з клубів пари й диму, що коливалися, розігрувався останній акт драми Землі Санникова й племені онкілонів. Ордин сфотографував цю сумну картину на останній вцілілій ще фотографічній пластинці — картину маленького світу, який був нещодавно відкритий для науки й уже гинув, з останніми мамонтами, носорогами й представникам первісного людства. Зробивши знімок, він пішов укладати апарат, а Горюнов залишився ще на хвилинку й побачив човник Горохова.

Якби не було цієї щасливої випадковості, якут не скоро наздогнав би своїх товаришів.

Піднімаючись нагору, Горохов побачив тріщину, що зяяла, почув про загибель Костякова й зрозумів, як щасливо він відбувся.

— У сорочці, видно, я народився, Матвію Івановичу, — сказав він, зупиняючись на гребені. — Упродовж двох останніх днів я стільки разів був на краю могили, та ось живий і здоровий, а бідолашна Раку, через яку я, власне, і лишився, потонула з моєї вини. Вічна пам’ять їй і Петру Миколайовичу!

Він зняв капелюх і тричі вклонився вбік Землі Санникова, яка стала могилою стількох людей.

Цього дня мандрівники від’їхали недалеко й зупинилися біля підніжжя південного схилу землі. Екскурсія по льоду до відкритого моря показала, що лід занадто слабкий і може зрушитися під натиском першої ж бурі. Треба було йти на схід у пошуках більш надійного місця.

Через льоди й по морю

Цілий тиждень мандрівники рухалися на схід у пошуках надійного місця для переправи; але скрізь лід був слабкий; хоча літо закінчувалося й теплі дні постійно чергувалися з морозними, але вони не могли ще не тільки скувати море, але й навіть закріпити старі льодові поля, розкришені таненням. Доводилося чекати початку зими, а це було можливо тільки на острові Беннетта, де була хатинка, збудована Толлем, і де на березі можна було збирати плавник для топлива, а також поновити запас провізії полюванням на ведмедів та північних оленів. На щастя, лід між Землею Санникова й цим островом цього літа не розламався, і мандрівники, зробивши тільки невеликий гак на північ, дісталися на десятий день до острова. І вчасно: корм для собак, узятий із запасів Нікіфорова, закінчувався; три дні вже обходилися без дров.

Похмурий, скелястий, майже безплідний острів Беннетта після веселої Землі Санникова справив на мандрівників сумне враження. Але вони були раді теплій хатинці Толля, що знаходилася на східному березі, у гирлі невеликої долини зі струмочком прісної води, звідки можна було піднятися на пласке узвишшя, що займало весь острів. Плавнику було вдосталь, але надії на полювання не справдилися: оленів не виявилося, а ведмеді не траплялися. Довелося почати вбивати собак заради корму решти; через втрату одних нарт була зайва запряжка, яка й пішла на поживу.

Так прожили десять днів, але становище не змінювалося; тепло все ще тривало, незважаючи на початок вересня, і лід продовжував танути й руйнуватися. Кінчалися й запаси їжі для людей. Усі четверо, залишаючи Аннуїр охороняти хатинку й собак, кожного дня ходили на полювання, обходили й оглянули острів в усіх напрямках — кілометрів шістнадцять у довжину й вісім у найширшій східній частині, — але тільки зрідка приносили ґаву або чайку.

— От що, товариші, — сказав одного разу Горюнов: — чекати більше не можна — ми залишимося без собак до того часу, коли море замерзне, тобто коли вони саме потрібні. Барометр уже кілька днів стоїть надзвичайно високо, море спокійне й бурі чекати не можна. Речей у нас, крім теплого одягу й рушниць, дуже мало, собак лишилася половина; якщо скоротити ще, залишивши тільки п’ять — шість кращих, ми всі помістимося на байдарі. Скориставшись теплою погодою, за день-два перепливемо на Котельний; там у нас є запас корму для всіх, і там можна дочекатися зими, якщо погода переміниться; якщо ні, попливемо й далі вздовж берега Котельного й до материка.

Обговоривши цей план, дійшли висновку, що він цілком доцільний: день був ще досить довгий — понад дванадцять годин; міняючись на веслах, можна було перепливти сімдесят миль через море до мису Високого на острові Новий Сибір, найближчім до Беннетта, за день, у крайньому разі — за два, переночувавши на одному з льодових полів, які плавали посеред моря. Звичайно, шторм, що налетів раптово, міг потопити байдару, але те ж саме загрожувало б і пізніше, під час переправи через ледь замерзле море, з тією різницею, що тоді, у жовтні, день тривав тільки години дві-три, а вітри, що ламають лід, бувають набагато частіше.

Отже, було вирішено, що якщо надвечір барометр не впаде, убити зайвих собак, нагодувати решту досхочу, а на світанку вирушити, залишивши все зайве майно в хатинці. Із цією метою вантаж було ретельно переглянуто.

До вечора барометр піднявся ще трохи, і кількох собак, які служили вірою й правдою, із тяжким серцем довелося принести в жертву. Кріт, Білуха й Пеструха, звичайно, залишилися серед живих. Удосвіта мандрівники залишили гостинну хатинку, протягли байдару льодом кілометрів зо два до відкритого моря й на сході сонця відпливли, тримаючи курс просто на південь. Оскільки байдару було добре таки навантажено, то плавання йшло не так швидко, як сподівалися, і