Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

діється?! Земля рветься, вогонь виходить! — почав благати Горохов. — Бігти, бігти треба на воду!

На превелику силу він почав спускати вниз по черзі торбину, берестянку й собаку, бо дерево весь час хиталося. На землі ледве можна було встояти на ногах. Хитаючись неначе п’яний, Горохов потяг берестянку по землі, а потім і по мілкій воді. Час від часу то праворуч, то ліворуч щось падало у воду, ламаючи гілки дерев. Гуркіт не стихав, повітря ставало все гарячішим й задушливішим.

Нарешті вода дозволила сісти в човен, і втікач почав віддалятися швидше від місця катастрофи. Виїхавши на велику галявину, він побачив на півночі заграву на тлі клубів диму й червоні блискавки, які пронизували їх то тут, то там.

«Пропадають, видно, бідолашні онкілони в тому пеклі! — подумав він. — І знову валять усе на білих чаклунів — убили шамана, а потім і весь народ знищують.»

Мілка вода хвилювалася трохи, але чим більшою ставала глибина, тим сильніше було хвилювання, і берестянку кидало то в один бік, то в другий. Пропливши із десяток кілометрів, Горохов знесилів і вирішив шукати десь притулку до світанку. На краю великої галявини, на якій особливо плескотіли хвилі, він помітив поблизу остов землянки, який піднімався над водою; землетрус ще до потопу зруйнував косяки, але центральні чотири стовпи з настилом даху на них встояли, тому що були закопані в землю й зв’язані перекладинами. Ця платформа стояла майже на метр вище від води, і хвилі не заливали її.

«Ось місце для відпочинку!» — подумав утікач і направив берестянку до платформи. Насилу він виклав майно, висадив собаку нагору, виліз сам і витяг свою легку посудину. Розстеливши ковдру на мокрий дерен даху, він негайно заснув, незважаючи на гуркіт, який долітав з півночі, й на шум хвиль.

Він прокинувся на світанку й почав роздивлятися, орієнтуючись для продовження плавання. За ніч вода заспокоїлася й тільки брижі час від часу туманили дзеркало озера. Зовсім поряд над озером піднімався другий острівець, у вигляді зеленого пагорба. За високою тополею поблизу нього Горохов упізнав свою землянку й своїх товаришів; на тополі він урятувався в ніч утечі; сам він провів ніч на залишках землянки Амнундака.

Нашвидкоруч поївши, якут спустив човен на воду й покликав Пеструху, щоб посадити й її. Собака стояв коло димового отвору в середині цієї платформи, дивився на воду й скавчав.

— Що ти побачив там, друже: рибу, чи що? — спитав Горохов і підійшов, щоб узяти собаку, який не хотів сходити з місця.

Глянувши в димовій отвір, він здригнувся: із води було видно пальці двох людських рук біля одного із стовпів платформи.

— Ой лишенько, тут хтось потонув! — вигукнув він. — Чом же він не виліз по стовпу нагору?

На одному з пальців блищала срібна каблучка, яка здалася Горюнову знайомою. В онкілонів срібних каблучок не було, і тільки дружини білих одержали від своїх чоловіків такі каблучки й дуже пишалися ними.

— Ох, кати, та це ж Раку! Решта жінок були там, а старий пес сказав, що вони зрадницю втопили.

Горохов спустився в човен і підплив до стовпа, біля якого видно було руки; виявилося, що кисті міцно прив’язані ременем до стовпа. Він перерізав ремінь і потягнув за закляклу кисть — над водою повільно піднялася рука, потім з’явилося волосся й нарешті обличчя з розплющеними очима; ці очі, ніби повні сліз, дивилися на якута з докором. Він скрикнув і відсахнувся; кисть утоплениці вислизнула в нього з рук, і голова зникла в каламутній воді; але слідом за нею зникла й рука — труп занурився на дно.

«Нещасна! — подумав якут. — Вони її прив’язали на ніч до стовпа, щоб вона не втекла до мене, а потім, коли прибула вода, її забули в землянці або навмисно залишили, і вона потонула».

Він уявив, що мала відчути Раку, коли вода ринулася в землянку й почала підніматися все вище й вище по її тілу; як вона звивалася й кликала на допомогу, а відповіддю був тільки плескіт води в моторошній темряві ночі; як вода піднялася до грудей, до шиї, до рота й залила нарешті горло, яке видало останній крик. А він був спочатку тут поблизу й спокійно міг її врятувати, коли онкілони пішли. Але вона, напевно, почала кричати, тільки коли вода проникла в землянку, а він на той час уже плив озером.

Він захотів витягти тіло й поховати його десь; але багра в нього не було, та й ховати довелось би хіба що в снігах за улоговиною. Засмучений, він посадив Пеструху, яка тепер слухалася оклику, узяв речі й поплив на південь. Він веслував напружено, сподіваючись іще наздогнати товаришів, і берестянка летіла стрілою по спокійній, глибокій воді озер і каналів.

Ось попереду з’явився край улоговини з білими заметами, які вирізнялися на чорному тлі скель. А на півночі весь час клубочіли білі й чорні хмари, і час від часу звідти доносився гуркіт вибухів.

Нарешті ліс скінчився. Горохов виплив на чисту воду окраїни, яка омивала замети. І тут усе затоплено. Де товариші? Пішли? Потонули? На майданчику над заметами нікого не видно!

Але ось високо на світлому тлі неба з’явилася темна постать людини. Горохов голосно закричав, замахав веслом. Пеструха загавкала.

Його помітили — він урятований!

Він підплив до підніжжя замету, висадив свого пасажира й поклажу, узяв поклажу й піднявся по сходинах нагору.

Раптом перед ним розверзлося провалля — далі ходу не було. А за проваллям стояли вже Горюнов і Ордин.

— Ох, устиг-таки наздогнати вас! — вигукнув Горохов, скидаючи свою ношу на лід. — Ну й натерпівся я всякого!

— Доведеться тобі довго чекати, поки ми вирубаємо в льоду спуск і підйом, — відповів Горюнов.

— Оце так ямище! Від погоні ви відгородилися, чи що?.. Так, перебратися тут нелегко, — сказав Горохов, оглядаючи пролом, оточений стрімкими льодовими стінами кілька метрів заввишки. — А прорубуватися довгенько… От що: несіть мотузку й киньте її мені.

Мотузку було вже захоплено про всяк випадок, і кінець її, — до якого прив’язали камінь, перекинули Горохову. Він перетягнув мотузку до себе й почав спускати свій вантаж на дно пролому, склавши мотузку вдвічі; коли вантаж був унизу, він відпускав один кінець, тягнув за інший, і мотузка поверталася нагору, а вантаж залишався. Так він спустив торбину, ковдру й нарешті Пеструху, пропустивши мотузку під нашийник. Собака, підвішений за шию, задихався й борсався в повітрі, але його переправили так швидко, що він не встиг задихнутися. Тепер треба було спуститися самому. Неподалік