Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

— Бідна, вона й справді ще дитина!

Назміє стояла біля мене навпочіпки й терла мої руки.

— Феріде, любцю, тобі краще? Як ти нас налякала! — говорила вона.

Я одвернулася, щоб не бачити її обличчя, і заплющила очі.

Пізніше я дізналася, що лежала непритомна добру чверть години. Мене витерли одеколоном, давали понюхати припалену вовну, та не могли дати ради. Дійшло до того, що всі вже втратили якусь надію й почали риштувати фаетона, щоб їхати в місто по лікаря.

Коли ж я опритомніла, то сказала, щоб мене тим фаетоном одвезли додому, а коли ні, то я піду й пішки. Вони пристали й на це. Дебелий колаг-аси одягнув шинелю й сів біля візника.

Коли ми вже сиділи у фаетоні, підійшов Бурганеттін-бей, йому було, мабуть, ніяково.

— Феріде-ханим, — промовив він, не наважуючись, проте, глянути мені у вічі.— Ви нас не так зрозуміли. Присягаюся, що я не мав стосовно вас ніякого лихого наміру. Лише хотіли тут повітати й показати розвагу у винограднику. Хіба ми могли знати, що маленька ханим, яка виросла в Стамбулі й лише кілька днів тому любісінько розмовляла з нашим офіцером, має таку дику душу? Я ще раз присягаюся, що не мав ніякої лихої думки та разом з цим прошу пробачення, що так стурбували вас.

Фаетон покотив темними вузенькими стежинками виноградника. Я заплющила очі й, зіщулившись у куточку, тремтіла ніби з холоду. Мені пригадалася та ніч, коли я втікала з Коз-ятаги, не думаючи, що роблю, хоч вийшла на шлях серед ночі сама-самісінька.

Духмяне гілля маслин билося об вікна, діставало мого чола й гнало від мене сни.

Я почула, як тяжко зітхнула Мунісе.

— Мунісе, ти проснулася? — запитала я пошепки.

Вона не одказала, тільки ще дужче похилилася головою. Я помітила, що моя дитина плаче, намагаючись, мов доросла, приховати в темряві свої сльози.

Я вхопила її за руки й запитала:

— Що сталося, моє дівчаточко?

Вона одразу обняла мене й сумно-сумно зашепотіла, мов доросла людина, яка прожила більше за мене і, отже, більше знає.

— Абаджим, як я плакала цієї ночі. Як я злякалася! Я знаю, нащо тебе туди покликали. Ми ніколи вже не поїдемо до таких людей, еге ж! І ти ж ні… Щоб, не доведи аллах, не було, як з моєю матір’ю… Та й мені тоді що робити, абаджим!

Яка ганьба! Боже, яке приниження! Мені, мов повії, було соромно цієї дитини. Я не наважувалася глянути їй в очі, лише, упавши обличчям на її худеньке коліно, проплакала гірко-гірко, мов дитина на материних руках, аж до самого дому.

Коли я підійшла до хати мюдіре-ханим, сонце тільки-но викотилося на схил. Вона ж, побачивши, яка я заплакана й бліда, та ще й такої ранньої години, розгубилася:

— Чи сталося щось, Феріде-ханим? Що тобі причинилося, дочко? Я ще й не бачила тебе такою? Чи ти не хвора?

Спокійне й серйозне обличчя мюдіре-ханим, яке нерідко бувало й насуплене, завжди лякало мене. Але зараз в цьому чужому краї не було кому розповісти своє горе, хіба що тільки їй самій. А я змушена була це зробити, бо я — вчителька.

Знічено розповідала я їй свою нічну пригоду й уся тремтіла. Я не приховувала анічого. Стара жінка слухала похнюпившись і мовчала. Я закінчила й, похиливши голову, простягнула до неї руки, а потім звела догори й очі, мовби благала, щоб її відповідь хоч трохи втішила мене:

— Мюдіре-ханим, ви прожили більше, ніж я, ви більше й знаєте. Бога ради ж, скажіть мені правду. Невже тепер мене матимуть за погану жінку?

Моє питання глибоко вразило мюдіре-ханим. Несподівано я побачила, як розхвилювалася ця стара жінка.

Вона взяла мене за підборіддя й повернула мою голову до себе так, щоб зазирнути мені у вічі. Але глянула вона не так, як це робила не раз мюдіре-ханим у школі. Це був не байдужий погляд чужої людини. Мене погладила по щоці кохана матуся, яка розуміє усе.

— Феріде, — почала жінка тремтячим голосом, руками ж вона гладила мої руки, які лежали в неї на колінах. — Я й не думала, що в тобі стільки цноти, що ти чисте ще дитя. Так, тобі самій ще потрібен хтось, щоб захистив тебе. Я бачу, що ти повинна ще біля мене отут сидіти. Та ба!.. А школа…

Але ж Назміе! Я багато чого знаю, дочко, і все розумію. Та світ цей такий, що доводиться приховувати багато того, про що знаєш. Назміє — гидке створіння. Я хотіла вже не раз позбавити школу від ці$ї лиходійниці, та марно. її з цього місця не проженеш. Коли в неї стільки опікунів, від мутасарифа й полковника і до батальйонних імамів. Та й хто так улесливо походжатиме перед нашими шляхетними дамами, коли не стане тут Назміє? Хто гратиме на уді й танцюватиме по ночах на гульках, де нишком розважаються наші вельможні чиновники? Або хто постачатиме таким марнотратникам, як цей Бурга-неттін-бей, отаких як ти цнотливих, чистих і вродливих дівчат? Феріде, я знаю, вони діяли за планом. Цей Бур-ганеттін-бей — старий джигун. Він проциндрив уже всю батьківщину. Скільки нещасних дівчат ошукав він у своєму житті, а скільком родинам поруйнував життя? Для нього, честолюбного, існує тільки одне — будь-що запопасти в руки юну дівчину, про красу якої розмовляє все місто. Найбільша слава для нього — завести в залу на гульки, де п’ють такі самі джигуни, за руку дівчину, котру молоді офіцери, подзенькуючи шаблями, чекають на вулиці, щасливі вже з того, що побачать її бодай у напинальці, і примусити тих гульвіс заздрісно кричати: «Слава Бурганеттін-беєві!» Особливо ж після того, як усім стало відомо, що ти розмовляла з Іхсан-беєм. Ось так, дочко. Вони звернулися до Назміє, хто знає, чого їй наобіцяли, аби тільки погратися з тобою. Дякувати, що ти ще порятувалася. Ось тільки жаль, що мушу сказати таке: тобі ніяк не можна тут лишатися. За два дні про це знатиме все місто. Ти повинна виїхати» вже першим пароплавом. Чи є в тебе куди? Якісь родичі чи хто, га?

— Я нікого не маю, мюдіре-ханим.

— Тоді їдь в Ізмір. У мене є там знайома. Вона моя давня товаришка, працює старшим секретарем у відділі освіти. Я напишу їй листа, гадаю, вона допоможе тобі влаштуватися.

Така щирість зворушила мене до краю, і я, мов урятоване від смерті котенятко, яке потрапило після дощу й снігу в тепло, все ближче й ближче тиснулася до мюдіре-ханим і боязко терлася лицем об