Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

На цей жарт молодий офіцер усміхнувся, геть розкривши рота. Пам’ятаю, коли я була маленька, бабуся купувала сірники, на яких хизувався ярмарковий красень з підкрученим вусом та кучерявим чубом, що падав аж до ока. Ферідун-бей наче випав з тієї етикетки.

Він узяв мою руку в свою міцну долоню, стиснув її й сказав:

— Ханим-ефенді, ми вам невимовно вдячні за вашу прихильність. Ми всі щасливі… Дякуємо дуже. Потім він почав знайомити мене з другим офіцером: — 3 вашого дозволу я познайомлю вас з моїм найближчим приятелем. Це мій патрон — майор Бурганеттін-бей. Він майор, та не такий, як інші майори. Бурганеттін-бей — наймолодший представник шляхетного роду Солакзаде.

Наймолодшому бею шляхетного роду Солакзаде було вже за сорок п'ять. Вуса й борода вже де-не-де посивіли, Його шляхетне походження було помітне одразу. Одяг, поводження, розмова були зовсім інші, ніж у Фері-дуна. Шляхетне обличчя й сивина дещо прогнали те погане враження, ба навіть страх, які навіяв був товариш Бурганеттін-бея. У мені прокинулося щось таке, ніби віра.

Бурганеттін-бей говорив легко й вільно. Ще здалеку кивнув він мені гречно головою, а потім уклонився й сказав:

— Ваш покірний слуга Бурганеттін. Ханим-ефенді, мій покійний батько над усі маєтності любив оцю садибу. І не раз казав: «Щастя не обминає цього місця. Коли мені в чомусь таланило, то тільки отут». Я ж, тільки-но побачив, що ви ощасливили нас своїм прибуттям сюди, одразу ж згадав слова небіжчика й подумав: це чудо!

Гаразд, вважаймо все це за комплімент, але яке відношення мав Бурганеттін-бей до цієї садиби?

Я здивовано зиркнула на Назміє, очікуючи пояснення. Але вона й не дивилася на мене, навіть уникала мого погляду. А та ханим, яку я донині мала за господиню, взяла за руку Мунісе й вийшла з нею з кімнати.

Десь більше як півгодини сиділи ми всі в тій кімнаті й розмовляли про се, про те. Правильніше б сказати, розмовляли вони, бо я не те що говорити, а навіть розуміти не мала снаги, що вони балакали. Моє серце ніби здавив залізний обруч, аж дихати було ніяк. Я ніби втратила глузд. Я ні про що не думала, нічого не відчувала, налякано лише зіщулившись, принишкла в кутку, мов те пташеня, охоплене незрозумілим ще йому жахом, коли хтось заліз до нього в гніздечко.

Внизу заграла скрипка, хтось співав газель, а потім якісь верескливі та товсті голоси заспівали кілька пісень хором.

Назміє з нареченим сиділи на канапці та все ближче й ближче присовувалися одне до одного, аж поки я не повернулася до них спиною. Які вульгарні люди! Анітрохи не соромлячись, вони обнімалися в присутності двох чужих людей, ніби грали одну з тих гидотних полюбовних сцен, які нам доводиться бачити в кіно. Так, це були погані, вульгарні люди.

Знову зайшла ханим і поставила на стіл кілька пляшок і тацю з їжею. Бурганеттін-бей, заклавши руки в кишені, ходив по кімнаті і час від часу зупинявся перед столом. Раптом підступив до мене, уклонився й сказав:

— Чи не бажаєте, ханим-ефенді?

Я здивовано звела очі: майор тримав у руці келишка, в якому палав, мов рубін, напій.

Я тихим голосом відмовилась:

— Не хочу…

Бурганеттін ще нижче схилився наді мною. Його гарячий подих обпалив мені обличчя:

— Це анітрохи не зашкодить, ханим-ефенді. Тут най-добріший і найневинніший у світі лікер. Чи не так, На-зміє-ханим?

— Не домагайтеся, Бурганеттін-бею. Феріде в цьому домі вважайте своєю. Хай робить, як сама хоче.

Досі сивина Бурганеттін-бея, його приємне й благородне обличчя хоч і якось підсвідомо, та все-таки мали вагу в моєму ставленні до нього. А тепер я вже почала його боятися. Боже милостивий, звідки це лихо на мою голову? Куди я попала? І як мені звідси вирватися?

Поволі згасало світло, і в цьому мороці перед моїми очима замерехтіли вогняні кружала. Дивно якось долинали звуки музики, наче то грало море.

— Моя золота дівчинко, час вечеряти. За столом кілька наших гостей, вас чекають.

Це були слова тієї огрядної ханим. Я від них наче опритомніла:

— Дякую, я нездужаю, лишіть мене саму.

Тепер уже підійшла Назміє.

— Феріде, любуся, там немає чужих, повір! Якихось там двоє-троє приятелів Ферідуна та Бурганеттін-бея, з нареченими та дружинами… Так, з дружинами. Коли ти не вийдеш, буде якось не гоже. Адже вони прийшли заради тебе.

Я намагалася вихопити свої руки з долонь Назміє й тулилася до крісла, увібравши голову в плечі. Я не могла вимовити жодного слова, і якби я не стиснула зуби, вони зацокотіли б.

Тоді почав Бурганеттін-бей:

— Наш обов’язок робити так, як накаже гість… Як заманеться Феріде-ханим, так і буде. Ви йдіть і скажіть, що Феріде-ханим трохи нездужає. А ще, Бінназ-ханим, принесіть нам вечерю сюди. Мій обов’язок — не лишати Феріде-ханим на самоті.

Я ледь не збожеволіла. Лишитися в цій кімнаті наодинці з Бурганеттін-беєм? Вечеряти тут з ним?!

Я не тямила, що робила, але зібрала всю свою силу й хутко схопилася на ноги:

— Гаразд, хай буде, як ви хотіли.

Назміє з нареченим попідруки йшли перші, Бурганет-тін на крок позаду мене.

Ми перейшли темний кам’яний двір, і нарешті відчинилися двері. Яскраве світло вдарило в очі. Воно потоками лилося зі стелі, де виблискували люстри. Я ступила поміж кріслами кілька кроків. В залі сяяли трюмо, і кімната, здавалося, не мала меж, а люстри, які звисали зі стелі, нагадували мені смолоскипи, що тікають кудись далеко темною й довгою дорогою.

Ніби уві сні бачила я безліч очей і якісь невиразні, мов у тумані, чоловічі й жіночі обличчя. Потім почулися страхітливі оплески. Грали музики, та ще дужче за них горлали люди. Голоси їхні були невиразні, але не вщухали, а тільки завивали мов гірський буревій. Звідкілясь долинало:

— Слава Бурганеттін-беєві, слава Гюльбешекер, слава, слава Гюльбешекер!

Коли я розплющила очі, то побачила, що лежу на руках Мунісе. Моя крихітка плакала й, притиснувшись до моєї щоки, кричала: «Абаджим!» Вона цілувала мої мокрі коси й очі, які обпалив одеколон. Я була уся мокра. В кімнаті панували сутінки, та я відчувала, що на мене зирить безліч очей. Першим порухом руки я затулила голу шию.

Чийсь незнайомий голос крикнув:

— Вийдіть надвір! Я прошу всіх вийти надвір!

Я хотіла встати, та чиясь рука вхопила мене за плече:

— Не бійся, дочко… Немає нічого страшного…

Ледь розплющеними очима я побачила, що це говорив дебелий колагаси, той самий, що завше ходив в розстебнутому мундирі. Він глянув на мене ще раз і