Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

пам’ятав, як тут опинився, але ось він тут. А придурком і справді

виявився Гасіні.

— Я... — почав Міллер і забув, що хотів сказати.

— Давай, друзяко, — Гасіні обняв його за талію. — Тут не так

далеко. Ходімо, відведу тебе додому.

— Котра година? — запитав Міллер.

— Уже пізно.

Ця відповідь таїла в собі глибину. Пізно. Було вже пізно. Він

профукав усі шанси, які мав. Сонячна система вирувала війною, і ніхто не знав відповіді, через що це відбувається. Наступного

червня Міллерові виповнювалося п’ятдесят. Було пізно. Пізно

починати спочатку. Пізно усвідомлювати, скільки років він біг

не тим шляхом. Гасіні спрямував його до автокара, що стояв під

баром саме для таких випадків. Із кухні долинув запах

розтопленого смальцю.

— Зачекай, — пробурмотів Міллер.

— Ти будеш блювати? — поцікавився Гасіні.

Міллер прислухався до себе. Ні, блювати було вже пізно. Він

шкутильгав далі. Гасіні вклав його на заднє сидіння автокара, запустив електродвигун, і машина завищала, виїжджаючи

у коридор. Освітлення над ними було приглушене. Автокар

трусило, поки вони проминали перехрестя за перехрестям. Або

ні. Можливо, трусило тільки його тіло.

— Я гадав, що добре справляюся, — нарешті сказав Міллер. —

Шариш? Увесь цей час я думав, що добре справляюся з усім

лайном.

— Ти добре справляєшся, — відповів Гасіні. — Просто в тебе

хрінова робота.

— З якою я добре справляюся.

— Ти добре справляєшся, — повторив Гасіні, ніби це робило

його твердження правдивим.

Міллер відкинувся на спинку заднього сидіння. Пластикова

дуга над колесом увіп’ялася йому в бік. Боліло сильно, але він не

міг примусити себе рухатися. Пережив цей день поруч із Масс.

Він здав усі дані й матеріали у справі Джулі. А тепер не знав, заради чого варто повертатися в нору, але не мав іншого місця, куди прямувати.

Лампи освітлення мерехтіли, з’являючись у його полі зору та

зникаючи за спиною. Цікаво, які на вигляд зорі? Він ніколи не

бачив зоряного неба. Від самої думки про це зносило дах.

Щирий жах перед нескінченністю був майже приємним

відчуттям.

— Про тебе хтось може подбати? — запитав Гасіні, коли вони

дісталися Міллерової нори.

— Зі мною все гаразд. Просто був... Хріновий день.

— Джулі, — кивнув Гасіні.

— Звідки ти знаєш про Джулі?

— Та ти про неї патякав увесь вечір. Запав на неї, еге ж?

Спохмурнівши, Міллер сперся рукою на автокар. Він патякав

про Джулі. Ось у чому була справа. Не його робота. Не

репутація. У нього забрали Джулі. Його особливу справу. Ту

єдину, що мала значення.

— Ого, то ти закохався в неї... — похитав головою Гасіні.

— Ніби так, — Міллер відчував, як крізь сп’яніння до нього

пробивається щось на кшталт одкровення. — Здається, так.

— Оце халепа, друзяко.

Розділ сімнадцятий. Голден

Камбуз-їдальня «Тачі» був обладнаний справжньою кухнею, а за столом вистачило б місця на дюжину людей. Також тут

була кавоварка, здатна приготувати сорок філіжанок кави за

п’ять хвилин — причому байдуже, у невагомості чи за

прискорення в п’ять g. Голден прошепотів молитву подяки

роздутим військовим бюджетам і натиснув на кнопку. Пристрій

ніжно булькав, і Голден ледве стримався, щоб не погладити

корпус із нержавійки.

Кавові пахощі поступово наповнювали повітря, змагаючись із

хлібним ароматом таємничої випічки Алекса. Еймос шкутильгав

довкола столу, стукаючи новою фіксувальною пов’язкою, та

розкладав

пластикові

тарілки

і

столові

прибори

зі

справжнісінького металу. Наомі замішувала в мисці щось, що

пахло якісним часниковим хумусом. Спостерігаючи свою

команду, зайняту буденними справами, Голден відчував такі

глибокі спокій і безтурботність, що від них паморочилось

у голові.

Кілька тижнів вони безперестанку летіли кудись чи звідкись, бо їх переслідував то один, то інший корабель. Уперше відтоді, як «Кентербері» вибухнув, ніхто не знав, де вони. Ніхто від