Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

Схвильовані, ми стояли біля стола, вкотре перевіряючи свої запаси. За нами із склянки спостерігало обличчя привида. Тепер воно мало веселий вигляд.

— Я б на вашому місці не тривожився — говорив привид. — Ходіть краще спати. Все одно ви його вже не врятуєте.

— Замовкни! — гримнула я. — Локвуде, що ти там казав про Джопліна? Про сіру лупу в його волоссі? Ти мав на увазі...

Локвуд нетерпляче затарабанив пальцями по столу:

— Це могильний пил, Люсі. Могильний пил з катакомб під каплицею. Джоплін увесь цей час досліджував їх, хоч це й заборонено. Нишпорив під землею, шукаючи всілякі старовинні речі, щоб задовольнити свій інтерес. І все, що знаходив, забирав собі. Як, скажімо, підставку під дзеркало з домовини Бікерстафа... — він вилаявся. — Де ж це кляте таксі??

Локвуд узявся знервовано походжати туди-сюди. Я ж, навпаки, завмерла на місці. Дещо з його слів моторошним чином ув’язувалось із моїми міркуваннями.

«І все, що знаходив, забирав собі...»

— Локвуде! — моє серце закалатало в грудях.

— Що?

— Коли Барнс телефонував нам, він сказав, що кинджал доби Великих Моголів з міського музею дуже схожий на той, яким було заколото Джека Карвера. Можливо, парний до нього. Пам’ятаєш, де знайшли той кинджал з музею?

Він кивнув:

— На кладовищі Мейда-Вейл, у Північному Лондоні.

— Правильно. А коли Сондерс із Джопліном уперше прийшли до нас, то розповіли, що раніше працювали в іншому місці. Пам’ятаєш, де саме?

Локвуд вирячився на мене:

— Здається, на кладовищі Мейда-Вейл... О, ні!

— Джоплін, мабуть, знайшов пару з двох кинджалів, — провадила я. — Один віддав до музею, а другий залишив собі. А потім... — я подивилась у коридор, засипаний сіллю, — потрапивши під вплив Бікерстафа та його дзеркала, він, побоююсь, використав цей другий кинджал за його безпосереднім призначенням.

Зі склянки долинув хрипкий регіт:

— Це найкращий вечір у моєму посмертному бутті! Тільки погляньте на себе! Вашим обличчям ціни немає!

— Я нізащо не повірив би, що таке можливо, — прошепотів Локвуд. — Виходить, Джордж зараз у більшій халепі, ніж ми гадали...

З вулиці долинув сигнал таксі. Я підхопила свою торбину.

— Веселенької вам нічки! — обізвався привид. — Перекажіть мої вітання Кабінсові — чи радше тому, що від нього залишилось... Ой, що це ви робите?!

Локвуд узяв з кутка рюкзак і хутко натяг його на склянку.

— Не радій так, — сказав він. — Ти теж поїдеш з нами.

26

Західну браму кладовища Кенсел-Ґрін було відчинено. Маленька вартівня порожню вал а, а коли ми нарешті побачили крізь гілля дерев каплицю, біля неї не світився жоден ліхтар. Ми прийшли перед самісіньким світанням: зорі в небі вже блідли, а на обрії з-за Східних доків от-от мало показатися сонце, прогнавши всі нічні тіні геть із Лондона. Птахи, однак, ще й не починали співати.

Табір компанії «Солодких снів» біля каплиці теж був темний і порожній, відра з вугіллям — холодні. Екскаватори стояли нерухомо, їхні стріли похилились, наче шиї в сонних чапель. Виходить, пан Сондерс і справді припинив свої розкопки й залишив кладовище мерцям. Ми з Локвудом швиденько проминули покинутий табір і затупотіли сходами каплиці.

Жовту поліційну стрічку було розірвано. З-за дверей крізь тоненьку, мов лезо бритви, щілину солилося світло.

Локвуд приставив пальця до вуст. Увесь час, поки ми їхали, він мовчав і супився, ледве-ледве спромагаючись на слово.

Цього, одначе, я нізащо не могла б сказати про свого другого супутника.

— Ви все одно запізнались, — сичав голос привида мені у вухо. — Кабінс напевно не зміг подолати спокуси й зазирнув у дзеркало. Зазирнув, задихнувся й помер — ось вам мій прогноз...

— Краще сподівайся, що це не так, — зіпнула я. — Бо інакше... ти знаєш, що ми з тобою зробимо.

У відповідь у рюкзаку за моєю спиною шалено завирувала плазма.

Відтоді, як ми вийшли з дому, привид у склянці шепотів без упину — то люто погрожував, то благав, то фальшиво співчував нам. Іншими словами, він був неабияк збуджений, і лише мої застереження змушували духа припиняти балачки, хоч насправді це сердило його ще дужче. Я залюбки жбурнула б склянку до першого-ліпшого куща, та не могла цього зробити. Адже привид знав Бікерстафа, знав таємниці його дзеркала, й це могло будь-якої миті стати нам у пригоді.

Локвуд тихенько поглянув на мене і взявся за важку металеву ручку дверей. Я примружила очі, готуючись перейти з темряви до яскравого світла. Одним швидким порухом Локвуд штовхнув двері, вони рипнули — й сяйво засліпило нам очі. Ми ступили всередину.

У каплиці все було так само, як минулого разу, вранці після крадіжки: письмові столи пана Сондерса й пана Джопліна, захаращені паперами; газові обігрівачі на підлозі; великий чорний катафалк на металевій платформі; кафедра й вівтар з блискучою огорожею. Все було тихе й нерухоме. Всередині каплиці нікого не було.

Я прислухалась, чи не долине до мене дзижчання дзеркала, та не почула нічого.

Локвуд помацав найближчий обігрівач:

— Теплий. Проте не дуже. Цієї ночі тут хтось був.

Я поглянула в куток, засипаний брудними купками стружок і солі:

— Залізна домовина на місці — ось, поглянь. А тіла Бікерстафа немає.

— Мій господар поряд, — зненацька зашепотів привид. — Я відчуваю: він тут...

— Де? — запитала я. — Як нам знайти його?

— Звідки мені знати? Я ж сиджу в цій склянці Випустіть мене, і я краще це відчуватиму.

— Нізащо.

Локвуд підійшов до невеличких дерев’яних дверей за вівтарною огорожею. Він посмикав, поторсав їх, проте двері не піддавались.

— Замка немає, — зауважив він. — Защіпки відсунуто. Виходить, хтось замкнув ці двері всередині.

— А ти певен, що вони в катакомбах? — запитала я. — Я нізащо не наважилася б полізти туди.

— Але це так! — Локвуд аж підскочив і шалено озирнувся. — Пам’ятаєш ці малюнки з паперів Бікерстафа? Катакомби — найкраще місце для таких бовдурів, як цей Джоплін! Місце для пошуків артефактів, для потрібного моторошного настрою! І до того ж там тебе ніхто не потурбує! — він вилаявся. — Кошмар та й годі! Як же туди потрапити?!

— От уже сліпі кажани! — промовив привид. — Завжди ви дивитесь і не бачите.