Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

Я спересердя грюкнула кулаком по рюкзаку:

— Ану, замовкни! Інкаше я зараз же...

Аж тут я заціпеніла, вирячившись на великий чорний мармуровий поміст посередині каплиці. Катафалк! За вікторіанських часів на ньому спускали домовини до катакомб! Я зойкнула:

— Катафалк! Сондерс, здається, казав, що він досі діє!

Локвуд ляснув себе долонею по лобі:

— Так, діє! Звичайно! Мерщій, Люсі! Треба перевірити шафи, кутки, вівтар... Десь тут повинен бути механізм!

— Та невже? — пирхнув череп. — Слово чести ви просто йолопи! Все одно, що вчити котів читати!

Ми метушились туди-сюди по каплиці, зазираючи в кожен закуток та затінок, проте стіни всюди були голі — жодного важеля чи кнопки.

— Щось ми, мабуть, проминули, — бурмотів Локвуд, крутячись на п’ятах і суплячись. — Це мусить бути десь поруч...

— Шукаймо ще раз! Мерщій! — Я відчинила невелику шафу й викинула звідти купу запліснявілих церковних книжок та паперів. Важеля, однак, не виявилось і там.

— Ви безнадійні! — шепотів тим часом череп. — П’ятирічна дитина — й та впоралася б швидше...

— Замовкни!!!

— Ми повинні потрапити туди, Люсі. Хтозна, що там робить Джоплін... — Локвуд обмацував долонями дальшу стіну. — Які ж ми були дурні! Він постійно вештався в нас під ногами. Пхав носа куди не слід, ще до того, як викопали домовину. Барнс навіть казав нам, що торговцям артефактами хтось розповів про дзеркало, інакше вони б не довідались про нього так швидко. Джоплін — один з тих, хто міг це зробити. А ми його навіть не підозрювали...

— Ми не мали на те приводу, — заперечила я. — Пам’ятаєш, як його засмутила ця крадіжка? Навряд чи він причетний до неї...

— Я думав так само. Та що заважало Джопліну вдавати щирий смуток і водночас бути винним? Зараз я певен, що він найняв Джека Карвера, щоб той викрав для нього дзеркало. Адже Карвер і раніше викрадав артефакти для Джопліна. Пам’ятаєш, Сондерс казав, що в них часто траплялись крадіжки? Це все Джоплін — він забирав цікаві речі собі. Та цього разу Карвер піддурив його. Зачув великі гроші й продав дзеркало Вінкмену. Джоплін не тямив себе з гніву!

— Твоя правда, — погодилась я, вкотре оглядаючи стіну — голу, білу, без жодної тріщинки чи павутинки, не кажучи вже про якийсь вимикач. — Розлютився й заколов продавця артефактів своїм коштовним кинджалом.

— Саме так. Джоплін — боягуз, що й мухи не скривдив би. Проте череп каже правду: якщо в нього вселився дух Едмунда Бікерстафа й довів його до божевілля...

— Так! — прошепотів череп. — Мій господар так і робить! Обирає слабких і підкорює їх своїй волі... скажімо, як я — Люсі. Наказую тобі Люсі: розбий мою скляну в’язницю й випусти мене! Ви-и-ипусти!

— Відчепись! — буркнула я. — Локвуде... ти справді вважаєш, що Джоплін переслідував Карвера?

Локвуд, хутко обмащуючи стіни в дальшому кутку каплиці, заговорив ще хутчіше:

— Так. Він наздогнав його, коли той поспішав до нас. Вони посварились. Коли Карвер зізнався, що продав дзеркало, Джоплін оскаженів. Ударив Карвера кинджалом, проте той усе-таки встиг дістатись до нас. І Джоплін, звичайно ж, вирішив, що втратив дзеркало назавжди. Як же він помилився! Ми самі, шукаючи цю річ, надавали йому всі потрібні відомості! А тепер Джордж сам приніс йому дзеркало — і Джоплін одержав те, чого бажає його серце! А ми тим часом... не можемо спуститись до цих дурних катакомб!

З вигуком відчаю Локвуд копнув стіну ногою. Так, ми обнишпорили всю кімнату — і даремно. Він мав рацію: дороги до катакомб не було.

— А якщо подивитися зовні? — запропонувала я. — Можливо, там є інший вхід...

— Можливо. Тільки я не знаю, скільки нам доведеться його шукати... Гаразд, — погодився Локвуд. — Ходімо, погляньмо.

Ми побігли до дверей, відчинили їх — і завмерли. Перед нами на ґанку, на тлі досвітнього неба, стояли три знайомі постаті в сріблясто-сірих куртках: Бобі Вернон, Кет Ґодвін і Нед Шоу — коротун, білявка й мамула з команди Квіла Кіпса. Щоправда, самого Кіпса з ними не було. Ми вирячились на них.

— Де Квіл? — запитала Кет Ґодвін. — Що тут коїться?

— Що ви зробили з ним?— підхопив Нед Шоу. — Тільки без витівок, Локвуде! Відповідай!

Локвуд хитнув головою:

— Зараз нам, на жаль, не до балачок. Джордж, здається, потрапив у халепу.

Кет Ґодвін стиснула зуби; в її очах водночас блиснули сумнів і ворожнеча.

— Кіпс, здається, так само, — нарешті промовила вона.

— Він телефонував нам годину тому, — додав Бобі Вернон. — Сказав, що стежить за вашим приятелем Кабінсом — той нібито пішов з кимось на кладовище. І звелів нам приєднатись до нього. Ми обшукали тут усе, та його ніде немає...

— Виходить, ви досі стежите за нами? — зіпнула я. — Який сором!

— Краще вже стежити, ніж водитись із злочинцями, як ви. — пирхнула Ґодвін.

— Облишмо це все, — обірвав її Локвуд. — Якщо Кіпс зараз із Джорджем, вони обидва в небезпеці. Кет, Бобі. Неде! Нам потрібна ваша допомога, а вам — наша. З цього й починаймо! — Він говорив спокійно і владно. Я бачила, як у Неда Шоу стиснулись кулаки, та ніхто не наважувався перечити Локвудові. — Хлопці зараз, радше за все, в катакомбах під каплицею. Двері до катакомб замкнено. Потрапити туди можна лише на старовинному катафалку, на якому до підземелля спускали домовини. Бобі, ти ж знаєшся на таких речах! Як працює цей катафалк? Як його вмикають — згори чи знизу?

— Згори, — відповів Вернон. — Священник опускав домовину під час відправи.

— Чудово! Отже, тут повинен бути важіль. Ми мали рацію, Люсі! Таким чином... — він замовк, придивляючись до темного двору каплиці. — Кет, Неде! З вами прийшов хтось іще?

— Ні, — насупився Шоу. — Навіщо?

Локвуд скрушно зітхнув:

— Бо мені здається, що ми тут не самі.

Зір у нього був кращий, ніж у мене. Я й не помітила, що серед надгробків ворушаться легкі чорні тіні. Зібравшися спочатку в таборі копачів, вони розосередились по зарослих травою стежках, поміж екскаваторами й бараками. То були мовчазні чолов’яги, що звикли, вочевидь, нишпорити ночами. В руках вони стискали бити та кийки.

— Чудово, — зашепотів мені на вухо голос