Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

Локвуд, коли я переказала йому ці слова, розтулив рота — і тут-таки стулив його знову. Ба й справді, бажання та мрії привида важко осягнути — що тут скажеш? Тільки я знала, що сказати. Знала про те, чого завжди хотілося саме цьому привидові, про те, що займало його й за життя і зараз, по смерті. Я відчувала його бажання, воно певною мірою передалось мені. Це була хоч якась користь від тривалого спілкування з духом. Невеличка, проте все ж таки користь.

Я знову нахилилася до склянки:

— Ти ж любиш ховати від нас усілякі дрібниці? Наприклад, як тебе звуть чи ким ти був раніше? Нас, правду кажучи, це не дуже займає. Та дещо — й до того ж не дуже приємне — ми про тебе знаємо. Скажімо, те, що ти один з друзів Бікерстафа: може, слуга, а може, ні, і у вас були спільні мрії. Ти допомагав йому змайструвати оте кляте дзеркало —«кістку й скло».

І хотів подивитись, як воно діє. А навіщо це тобі? Навіщо тобі зазирати за інший бік смерті й бачити, що там за її межами? Бо ти боявся. Ти хотів упевнитись, що після смерті будь-що не залишишся сам.

Обличчя в склянці позіхнуло, вишкіривши вицвілі зуби:

— Справді? Як цікаво! Принесіть мені гарячого какао і розбудіть, коли ти закінчиш.

— Річ у тім, — безжально провадила я, — що той самий страх не відпускає тебе й нині. Ти досі не хочеш залишатися сам. Ось чому ти раз по раз заговорюєш зі мною й корчиш гримаси. Тобі відчайдушно хочеться спілкування.

— З тобою?— привид вибалушив очі так, що вони аж закрутились. — НІ дай мені нарешті перепочити! Якби я хотів поговорити з кимось до ладу, то знайшов би..

— Кого? — пирхнула я. — А найголовніше — як? Ти — просто голова в склянці, а ми — все, що в тебе є. Ні, ми не віддамо тебе до крематорію. І мучити теж не будемо. Якщо ти не допоможеш нам, ми просто закрутимо кришку, сховаємо склянку в торбину й закопаємо в хорошій могилі — затишній, глибокій, де ніхто тебе не знайде. Балакатимеш там сам із собою, скільки захочеш. Як тобі така пропозиція?

— Ви не зробите цього, — відповів привид, і я вперше почула у нього в голосі побоювання. — Не забувайте, я потрібен вам! Я Третій Типі Я принесу вам багатство! Принесу славу!

— Дурниці. Наш друг для нас важливіший. Питаю тебе востаннє, черепе: де він?

— А я думав, що Кабінс — просто жорстока тварюка... — обличчя з виразом шаленої злоби відступило вглиб плазми. — Гаразд, — поволі промовило воно. — Звичайно, я скажу вам. Тільки не думайте, що я піддався на ваш шантаж. Просто мене тішить, що це чекає на вас усіх.

— Далі! — вигукнув Локвуд, коли я старанно повторила йому всі слова привида. І стиснув мою руку: — Молодець, Люсі!

— Це було так, — зашепотів привид. — Кабінс і справді заходив сюди Десь на годину раніше за вас. У нього в брудній торбині було дзеркало мого господаря. А невдовзі після нього прийшов ще один. Низенький чолов’яга зі скуйовдженим волоссям і в окулярах, схожий на мишу.

Я повторила. Ми з Локвудом знову перезирнулися: «Джоплін!»

— Вони були тут недовго. Коротко переговориш й пішли І забрали з собою торбину. Кабінс ішов неохоче, якось не дуже впевнено. В останню мить він повернувся й залишив вам цидулку. Він, здається, ще бореться проти мого господаря. А той, другий, — ні. Той уже підкорився йому.

— Бореться? Проти кого? — моє серце ніби пронизало холодним списом.

Зуби черепа блиснули в примарній усмішці:

— Мій господар говорив з ними. Ти можеш побачити це в їхніх очах. Особливо в того, другого, — він безтямно жадає знань. Проте Кабінс теж одержимий. Хіба ви не помітили?— привид тихенько захихотів. — Ви, мабуть, ніколи й не дивились йому в очі...

Мені аж заціпило. Пригадалася примара на кладовищі, що височіла над Джорджем, і лагідний, наполегливий голос: «Дивися! Дивися! Я дам тобі все, чого бажає твоє серце...» Я згадала, як Джордж із Джопліном, мов зачаровані, стояли над залізною домовиною. Згадала уривчасті Джорджеві фрази, його недугу в будинку Бікерстафа, його неуважність, замислені згадки про дзеркало... Ці спогади неначе обдали мене морозом. Локвуд кілька разів звертався до мене, перш ніж я відповіла йому до ладу.

— Ми ж знали, що він постраждав і від дзеркала, й від привида! — хрипко промовила я. — Знали й не звертали уваги! Бідолаха Джордж... А ти, Локвуде, — як ти міг бути таким сліпим! Йому просто-таки кортіло дослідити це дзеркало. Воно увесь час займало його! А ти лише дорікав йому, віддаючи його душу привидові!

— Так, дорікав! Звичайно! — кричав Локвуд ще голосніше. — Бо Джордж завжди був такий! Завжди божеволів від артефактів та іншого старого мотлоху! Отакий він. І як ми могли знати, що з ним коїться?! — Локвудове обличчя зблідло, очі потьмяніли. — Ти справді вважаєш, що він у волі привида?

— Чи привида, чи дзеркала! Сам він ніколи такого не зробив би — піти, покинувши нас...

— Звичайно ж, ні. Та якщо в нього вселився привид... Тоді я вб’ю його, Люсі.

— Це вже не знадобиться, якщо їм вистачило дуру подивитись у дзеркало...

Локвуд скрушно зітхнув:

— Гаразд. Подумай, куди вони могли піти? Де живе Джоплін?

— І гадки не маю. Проте він, здається, казав, що постійно працює на кладовищі Кенсел-Ґрін...

Локвуд ляснув пальцями:

— Правильно! І не тільки на землі. Ти бачила сіру лупу в його волоссі? Це не лупа! — Він щодуху помчав у підвал, загримотівши черевиками по залізних сходах. — Мерщій? — гукнув він мені. — Збирай усе знаряддя, яке залишилось! Запасні рапіри, каністри — все, що є! І викликай нічне таксі. Треба поспішати!

* * *

За десять хвилин ми на кухні вже чекали таксі. У нас були рапіри — старі, взяті з тренувальної кімнати, й два запасні ремені, геть подерті й пропечені ектоплазмою. Ще в нас залишилось кілька торбин залізних стружок, дві соляні бомби — і жодної каністри з магнієм. Усе інше ми потопили в Темзі або використали під час атаки