Річард Докінз - Сліпий годинникар

підійти ближче до теми цього розділу, то, згідно з різними версіями теорії еволюції, наприклад «ґрадуалізмом» і «пунктуалізмом», можна очікувати побачити різні типи послідовності. Перевірити такі очікування можна, лише якщо мати якісь засоби датування скам’янілостей чи хоча б розпізнавання порядку, в якому вони відкладалися. Проблеми датування скам’янілостей і відповіді на ці питання вимагають короткого відступу, першого з кількох, до яких я прошу читачів поставитися поблажливо. Вони необхідні для розкриття основної теми цього розділу.

Люди вже давно навчились організовувати скам’янілості в порядку їх відкладення. Цей метод нерозривно пов’язаний із самим словом «відкладення». Більш пізні скам’янілості очевидно відкладалися поверх більш ранніх, а не під ними, а отже, у скельних породах вони розташовані вище. Подекуди вулканічні зміщення шарів можуть перевертати великі масиви скельних порід знизу вгору, і тоді, звісно, порядок, у якому скам’янілості знаходять під час розкопок, буде зворотним, але це трапляється досить рідко й зазвичай добре помітно. Навіть попри те, що розкопки в якомусь одному місці рідко дають повну історичну картину, непогані дані можна отримати з шарів, що залягають в інших місцях, але частково перекриваються з потрібним (насправді, хоча я використовую слово «розкопки», палеонтологи рідко в буквальному сенсі прокопуються крізь шари землі; вони імовірніше знаходять скам’янілості, відкриті ерозією на різних глибинах). Ще задовго до того, як вони навчилися датувати скам’янілості у фактичних мільйонах років, палеонтологи розробили варту довіри схему геологічних ер і дуже детально знали, яка ера перед якою була. Надійними показниками віку скельних порід є певні типи мушель, що дуже активно використовуються в польових умовах нафторозвідниками. Однак самі по собі вони можуть розповісти нам лише про відносний вік геологічних шарів, а не про абсолютний.

Пізніше успіхи в галузі фізики подарували нам методи встановлення абсолютних дат (у мільйонах років) скельних порід і скам’янілостей, які вони містять. В основі цих методів лежить факт розпаду конкретних радіоактивних елементів із точно відомою швидкістю. Це схоже на те, ніби у скельні породи було зручним чином зарито високоточні мініатюрні таймери. Кожен такий «таймер» був запущений у момент відкладення породи. Палеонтологам залишається лише викопати його і зчитати час на циферблаті. Різні типи геологічних «таймерів», що ґрунтуються на розпаді радіоактивних елементів, працюють із різними швидкостями. «Таймер» радіоактивного вуглецю, наприклад, веде свій відлік часу з такою шаленою швидкістю, що вже після кількох тисяч років у нього майже закінчується «завод», і він перестає бути надійним показником. Такі «таймери» корисні для датування органічного матеріалу за археологічною/історичною часовою шкалою, де ми маємо справу з сотнями чи кількома тисячами років, але не придатні для еволюційної часової шкали, коли йдеться про мільйони років.

Для еволюційної часової шкали придадуться інші типи «годинників», наприклад калій-аргонові. Калій-аргоновий «годинник» настільки повільний, що не годиться для археологічної/історичної часової шкали. Це було б усе одно що намагатися використовувати годинникову стрілку звичайного годинника для фіксації часу спринтера на стометрівці. З іншого боку, для засікання часу мегамарафону, яким є еволюція, щось на кшталт калій-аргонового «годинника» — саме те, що треба. Іншими радіоактивними «таймерами», кожен зі своєю характерною швидкістю відліку, є рубідій-стронцієві та уран-торій-свинцеві «годинники». Отже, цей невеличкий відступ розповів нам, що, коли палеонтолог бачить перед собою якусь скам’янілість, він зазвичай може визначити, коли ця тварина жила, за абсолютною часовою шкалою в мільйони років. Як ви пам’ятаєте, насамперед ми заглибилися в цей розгляд визначення дати й часу, бо цікавились очікуваннями щодо даних про скам’янілості, які можуть мати представники різних напрямків еволюційної теорії — «пунктуалісти», «ґрадуалісти» тощо. А тепер настав час розглянути, що ж це за різні очікування.

По-перше, припустімо, що природа була надзвичайно доброю до палеонтологів (чи, може, недоброю, якщо зважити на задіяні додаткові зусилля) й надала їм скам’янілості всіх тварин, що колись жили на світі. Якби ми справді могли подивитися на такі повні дані про скам’янілості, ретельно організовані в хронологічному порядку, що ми як еволюціоністи сподівалися б побачити? Що ж, коли ми — «ґрадуалісти» на кшталт тих, що карикатурно зображуються на прикладі історії про синів Ізраїлевих, то могли б очікувати, скажімо, що хронологічні послідовності скам’янілостей завжди демонструватимуть плавну еволюційну тенденцію з фіксованою швидкістю змін. Іншими словами, якщо ми маємо три скам’янілості A, B і C, де А є предковою для B, яка є предковою для C, то слід очікувати, що B буде за своєю формою пропорційно проміжною між А і C. Наприклад, якби А мала довжину ніг 20 дюймів, а C — 40 дюймів, то ноги B були би проміжними, а їхня точна довжина — пропорційною часу, що минув між періодами існування A і B.

Якщо довести цю карикатуру на ґрадуалізм до логічного завершення, то так само, як ми розрахували середню швидкість пересування ізраїльтян у 24 ярди на день, можна розрахувати й середню швидкість видовження ніг еволюційної лінії нащадків від А до C. Якщо, скажімо, А жила на 20 мільйонів років раніше за С (аби наблизити цю абстракцію до реальності, зазначу, що перші відомі нам представники родини конячих Hyracotherium жили приблизно 50 мільйонів років тому й були розміром із тер’єра), ми маємо еволюційну швидкість зростання 20 дюймів за 20 мільйонів років, або одну мільйонну дюйма на рік. Виходить, що карикатурний ґрадуаліст начебто вірить, що ноги постійно росли впродовж поколінь із цією дуже низькою швидкістю, скажімо чотири мільйонних дюйма за покоління, якщо взяти час чергування поколінь як у коней — приблизно 4 роки. Ґрадуаліст начебто вірить, що крізь усі ці мільйони поколінь особини з ногами, на чотири мільйонних дюйма довшими за середні, мали перевагу над особинами з ногами середньої довжини. Вірити в це — все одно що вірити, що ізраїльтяни щодня проходили пустелею лише 24 ярди.

Те саме справедливо навіть для однієї з найшвидших із відомих нам еволюційних змін — роздування людського черепа з часів існування якогось давнього предка на кшталт австралопітека з об’ємом мозку приблизно 500 см3 до черепа сучасної людини розумної з середнім об’ємом мозку приблизно 1400 см3. Це збільшення приблизно на  900 см3 —майже потроєння об’єму мозку — відбулося впродовж якихось трьох мільйонів років. За еволюційними мірками це висока швидкість змін: мозок, схоже, роздувався неначе повітряна кулька. І справді, якщо подивитися під деякими кутами, череп сучасної людини таки нагадує опуклу сферичну кулю порівняно з більш пласким, зі скошеним лобом черепом австралопітека. Але якщо порахувати кількість поколінь у трьох мільйонах років (скажімо, приблизно чотири на століття), то середня швидкість еволюції є меншою, ніж одна сота кубічного сантиметра за покоління. Карикатурний ґрадуаліст начебто вірить, що там відбувалися повільні й невблаганні зміни, покоління за поколінням, так, що в усіх поколіннях сини були трохи мізкуватішими за своїх батьків (на 0,01 см3). Можливо, припускається, що кожне наступне покоління приносило додаткову одну соту кубічного сантиметра з суттєвою перевагою для виживання порівняно з попереднім.

Але ж одна сота кубічного сантиметра є просто крихітною величиною порівняно з діапазоном розмірів мозку, які ми спостерігаємо у сучасних людей. Наприклад, часто згадується той факт, що розмір мозку письменника Анатоля Франса — не якогось там дурника, а лауреата Нобелівської премії — був менший за 1000 см3, тоді як на протилежному краю діапазону трапляються й мізки з об’ємом 2000 см3. Як приклад часто згадують Олівера Кромвеля, хоча я не знаю, наскільки цьому можна вірити. Виходить, що