Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

дім Ґрема Коутса. Йому пощастило зруйнувати їхній план. Він знав, що з ними щось було не так.

Подумавши про жінок, він усвідомив, що досі їх не погодував. Варто було дати їм якусь їжу. І відро, їм напевне знадобиться відро після двадцяти чотирьох годин. Ніхто не міг би назвати його звіром.

Минулого тижня він придбав у Вілльямстауні пістолет. На Сан-Ендрюсі купити зброю було доволі легко, він належав до таких островів. Втім, більшість людей не переймалися купівлею зброї, бо він належав і до таких островів теж. Ґрем Коутс узяв пістолета з ящика біля ліжка і пішов до кухні. Дістав з-під раковини пластикове відро і закинув туди кілька помідорів, сирий батат, напівз'їдену голівку сиру чеддер і пакет апельсинового соку. Тоді, вдоволений, що про це подумав, сходив за рулоном туалетного паперу.

Він спустився до винного погребу. З м'ясосховища не долинало ні звуку.

— У мене пістолет, — сказав він. — І я не боюся його застосовувати. Зараз я відчиню двері. Будь ласка, відійдіть до дальньої стіни, розверніться і поставте на неї руки. Я приніс їжу. Співпрацюйте — і ніхто не постраждає. Це означає, — додав він, втішений здатністю задіяти цілий батальйон досі неприпустимих кліше, — жодних фокусів.

Він увімкнув світло в приміщенні, тоді відсунув засови. Стіни сховища були складені з каменю й цегли. З гаків на стелі звисали поіржавілі ланцюги.

Жінки стояли біля дальньої стіни. Розі дивилася на камінь. Її матір позирала на Коутса через плече, наче щур у пастці, розлючена і сповнена ненависті.

Ґрем Коутс поставив відро; пістолета він не прибрав.

— Славне їдло, — повідомив він. — І відро — краще пізно, ніж ніколи. Я бачу, що ви ходили в куток. Тут і туалетний папір теж. Не кажіть, що я нічого для вас не зробив.

— Ви ж нас уб'єте, правда? — спитала Розі.

— Не дратуй його, дурне дівчисько, — виплюнула матір. Тоді, напустивши на лице подобу посмішки, сказала: — Ми вдячні за їжу.

— Авжеж, я вас не вбиватиму, — сказав Ґрем Коутс. Лише коли він почув слова, що пролунали з його рота, то зізнався самому собі, що так, авжеж, йому доведеться їх убити. Які в нього ще були варіанти?— Ви не сказали мені, що вас сюди послав Товстун Чарлі.

— Ми припливли на круїзному кораблі, — мовила Розі. — Сьогодні ввечері мали бути на Барбадосі, на рибному пікніку. Товстун Чарлі в Англії. Не думаю, що він узагалі знає, куди ми поїхали. Я йому не казала.

— Не має значення, що ви кажете. У мене пістолет.

Він зачинив двері і закрив їх на засув. Крізь двері він розчув слова матері Розі:

— Звір. Чому ти не спитала в нього про звіра?

— Тому що він тобі примарився, мамо. Кажу ж тобі. Тут немає жодного звіра. Та й він усе одно псих. Мабуть, просто погодився б із тобою. Він, певно, сам бачить невидимих тигрів.

Вражений цим, Ґрем Коутс вимкнув їм світло. Витягнув пляшку червоного вина й пішов нагору, захряснувши за собою підвальні двері.

У темряві під домом Розі розламала голівку сиру на чотири частини і з'їла одну якомога повільніше.

— Що це він казав про Товстуна Чарлі? — спитала вона в матері, коли сир розчинився у роті.

— Твій клятий Товстун Чарлі. Я не хочу нічого знати про Товстуна Чарлі. Це через нього ми тут опинилися.

— Ні, ми тут опинилися, бо цей Коутс — повний вар'ят. Псих зі стволом. Це не провина Товстуна Чарлі. — Розі намагалася не дозволяти собі думати про Товстуна Чарлі, тому що це означало неминуче почати думати про Павука...

— Він повернувся, — сказала матір. — Звір повернувся. Я відчуваю його запах.

— Так, мамо, — сказала Розі. Вона всілася на бетонній підлозі підвалу для м'яса і подумала про Павука. Вона скучила за ним. Коли Ґрем Коутс отямиться і відпустить їх, вона спробує відшукати Павука, вирішила вона. Дізнатися, чи можна ще було почати все спочатку. Розі знала, що це лише дурна мрія, але це була хороша мрія, і вона її заспокоювала.

Вона замислилася, чи Ґрем Коутс їх завтра уб'є.

На відстані товщини полум'я свічки від них Павука підвісили для звіра.

Наближався вечір, і сонце висіло низько в нього за спиною.

Павук товкся у щось носом та губами: то була суха земля, перш ніж у неї просочилися його слина та кров. Тепер це була галка з грязюки, груба кулька з червонявої глини. Він зім'яв її у більш-менш кулясту форму. Тепер він зсував її, підпихаючи ніс під глиняну кульку та рвучко піднімаючи голову догори. Нічого не відбувалося, як нічого й не відбулося минулі скільки-то там разів. Двадцять? Сто? Він не рахував, просто продовжував. Занурював лице глибше у землю, підпихав ніс далі під глиняну кульку, рвучко піднімав голову вгору і вперед...

Нічого не відбувалося. Нічого й не мусило відбутися.

Потрібен був інакший підхід.

Він зімкнув губи на кульці і стиснув їх навколо неї. Вдихнув якомога глибше через ніс, тоді випустив повітря ротом. Кулька вистрибнула з його губ із ляском корка від шампанського і приземлилася майже на півметровій відстані.

Тепер він покрутив правою рукою. Вона була прив'язана у зап'ястку, і мотузка щільно притискала її до жердини. Пальці Павука потяглися за кавалком кривавого бруду і зазнали невдачі.

Кулька була так близько...

Павук ще раз глибоко вдихнув, але вдавився сухим пилом і закашлявся. Він спробував знову, повернувши голову набік, щоб наповнити легені. Тоді розвернув на інший бік і почав дмухати в напрямку кульки, витискаючи повітря з легенів так сильно, як тільки міг.

Кулька покотилася — всього на кілька сантиметрів, та цього було досить. Павук потягнувся і тепер тримав глину у пальцях. Він защипнув її великим і вказівним пальцями, потім перевернув і защипнув знову — і так вісім разів.

Він повторив процес іще раз, тепер уже стискаючи зім'яту глину трохи щільніше. Один із защипів відвалився і впав на землю, але інші протрималися. У Павука в руці було щось схоже на маленький м'ячик із сімома виступами — дитячу модельку сонця.

Павук гордо на нього позирнув: зважаючи на обставини, він пишався ним, як дитина пишається будь-чим, що приносить додому зі школи.

Слово