Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

Павук замислився над цим. Він не думав, що він даппі. Він похитав головою.

— Якщо так, тут нічого соромитися. Очевидно, я й сама даппі. Я не чула раніше цього терміну, але зустріла дорогою сюди приязного старого джентльмена, який все мені про це розказав. Дозвольте глянути, чи зможу я чимось допомогти.

Вона присіла навпочіпки поруч із ним і потягнулася, щоб допомогти ослабити пута.

Її рука пройшла крізь нього. Він відчував, як її пальці рухаються його шкірою, наче нитки туману.

— Боюся, я все-таки не здатна вас торкнутися,— сказала вона. — Що ж, це означає, що ви поки не мертвий. Тому збадьоріться.

Павук сподівався, що ця дивна жінка-привид невдовзі піде. Він не міг мислити ясно.

— У будь-якому разі, щойно я з усім розібралася, то вирішила лишитися ходити по землі, доки не помічуся своєму вбивці. Я пояснила це Моррісові — він був на телеекрані у «Селфриджі» — і він сказав, що думає, ніби я не розумію саму сутність виходу за межі плоті, але я вас прошу, якщо вони гадають, що я підставлю іншу щоку, то краще їм подумати ще. Все одно є кілька прецедентів. І я певна, що здатна за слушної нагоди зробити оте, що Банко утнув на бенкеті. Ви говорите?

Павук похитав головою, і краплі крові скотилися йому з лоба в очі. Ті запекли. Павук замислився, як швидко він зможе відростити язика. Прометей примудрявся щоденно відрощувати нову печінку, а Павук був упевнений, що з печінкою мороки значно більше. Печінка керувала хімічними реакціями — білірубін, сечовина, ензими і все таке. Вона розщеплювала алкоголь, а це вже чималенька робота. Язик же тільки те й робив, що говорив. Ну, і ще, звісно, лизав...

— Не можу більше теревенити, — сказала світловолоса пані-привид. — Думаю, в мене попереду довга дорога.

Вона пішла, і віддаляючись, тьмянішала. Павук підвів голову й дивився, як та ковзнула з реальності в реальність, наче фотографія, що вицвіла на сонці. Він спробував покликати її назад, але міг видавати лише глухі й незрозумілі звуки. Без'язичні звуки.

Десь удалині він зачув пташиний крик.

Павук перевірив пута. Вони міцно трималися.

Він знову роздумував над історією Розі про крука, який урятував чоловіка від пуми. Вона свербіла в голові гірше за сліди від пазурів на обличчі та грудях. Зосередься. Чоловік лежав на землі, читав чи засмагав. На дереві каркнув крук. У чагарнику сидів великий кіт...

А тоді історія прибрала іншої подоби, і Павук збагнув. Нічого не змінилося. Все залежало від того, як саме дивитися на складові.

А раптом, подумав він, птах кричав не для того, щоб попередити чоловіка, що його переслідує великий кіт? Раптом він кричав, щоб повідомити пумі, що на землі чоловік — мертвий, спить або помирає. Що великому котові тільки й треба було, що його прикінчити. А тоді крук побенкетує на рештках...

Павук роззявив рота для стогону, і з рота витекла кров, утворюючи калюжу на порохнявій глині.

Реальність витоншилася. Час у тому місці минув.

Павук, без'язикий і розлючений, підвів голову й покрутив нею, подивитися на примарних птахів, що з криками літали навколо.

Він роздумував, де він. Це не мідяного кольору всесвіт Жінки-птахи, не її печера, але й не те місце, яке він до того схильний був вважати реальним світом. Втім, тут було близько до реального світу, достатньо близько, щоб він майже міг відчути його смак, чи то пак відчув би, якби здатен був відчувати в роті щось окрім залізного присмаку крові; так близько, що якби він не був підвішений над землею, зміг би його торкнутися.

Якби Павук не був цілковито впевненим у власному здоровому глузді, — впевненим до міри, що зазвичай спостерігається тільки в людей, які виснували, що вони точно Юлій Цезар і послані врятувати світ, — він подумав би, що божеволіє. Спершу він побачив блондинку, яка стверджувала, ніби вона — даппі; а тепер от чув голоси. Ну, принаймні один голос. Розі. Вона казала:

— Гадки не маю. Я думала, що це буде відпустка, але дивитися на цих дітей, у яких нічого немає — дуже боляче. Їм стільки всього бракує.— А тоді, поки Павук намагався осягнути значення цих слів, вона продовжила: — Цікаво, скільки ще вона буде купатися. Добре, що у вас тут удосталь гарячої води.

Павук замислився, чи мусили слова Розі означати щось важливе, чи містили вони ключ до визволення з його скрутного становища. Він у цьому сумнівався. Та все одно прислухався уважніше, чекаючи, чи не принесе вітер ще слів з-поміж світів. Окрім ударів хвиль прибою за ним і далеко під ним, він не чув нічого, тільки тишу. Але особливу тишу. Як колись відзначав Товстун Чарлі, існує багато різновидів тиші. Своя тиша є у могил, у космосу, у гірських вершин. Це ж була тиша полювання. Тиша скрадання. У цій тиші щось рухалось на оксамитових лапах, і під м'яким хутром напинались сталевими пружинами м'язи; рухалось щось кольору тіней у високій траві; щось, що переконувалося, аби ви не чули нічого такого, чого воно не бажало б дати вам почути. То була тиша, що рухалась перед ним із боку в бік, повільно й невідступно, і з кожною дугою наближалася.

Павук почув це все у тиші, і в нього нашорошилися волосинки на потилиці. Він сплюнув кров у пил біля обличчя і чекав.

У домі на вершечку скелі Ґрем Коутс крокував туди й назад. Він ходив зі спальні в кабінет, тоді сходами вниз до кухні і знов нагору до бібліотеки, а звідти знову до спальні. Він сердився на себе: як він міг бути настільки дурним, щоб припустити, ніби приїзд Розі — це збіг?

Він усе зрозумів, коли задзижчав дзвінок, і він побачив на екрані системи спостереження недоумкувате лице Товстуна Чарлі. Помилки бути не могло. Це змова.

Він перейняв звички тигра і заліз у машину, впевнений, що зможе легко збити Чарлі й утекти: якщо знайдуть скаліченого велосипедиста, в усьому звинувачуватимуть мікроавтобус. На жаль, він не розраховував, що Товстун Чарлі їхатиме так близько до кручі; Ґрем Коутс не хотів хоч трохи більше притискати машину до краю дороги, і тепер про це шкодував. Ні, це Товстун Чарлі послав жінок у м'ясосховище, вони були його шпигунками. Вони проникли в