Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

Шеля, — зауважив обер-лейтенант, чех із прізвищем, що складалося начебто з одних тільки приголосних, які неможливо ані вимовити, ані запам’ятати.

— Але придатний, — коротко відповів пан Богуш.

Обер-лейтенант підкрутив вуса й поблажливо посміхнувся.

— Він завдає вам клопоту, цей хам.

— Наш клопіт, наша справа. Ви хотіли список? Ось список.

— А хіба я щось кажу? Служба у війську Його імператорської величності самому дияволу роги би спиляла.

Вікторин ледь помітно зітхнув. Йому навіть не було шкода скриньки чудової сербської ракїї, яку він подарував офіцерові, аби його добре налаштувати. Невелика ціна за те, щоб позбутися Шелі й мати чотирнадцять років спокою. Бо саме стільки тривала служба. І все ж Богуш вибрався з комісією до Смажової, аби за всім припильнувати.

Якуба застали на лавці перед хатою. Він курив люльку з вербового дерева й відпочивав у тіні. Відколи повернувся з колодок, розмовляв трохи нескладно, правий бік обличчя в нього обвис, внаслідок чого він дещо нагадував англійського бульдога; мусила в нього від спеки урватися якась жилка абощо. Побачивши наближення військових, діти Шелі розбіглися, як перепілки; один тільки Сташек залишився. Коли стало ясно, що військові не до іншої хати їдуть, а до його власної, на додаток у товаристві Вікторина Богуша, Якуб шепнув щось синові на вухо й зник за рогом хати.

— Якуб Шеля тут живе? — запитав обер-лейтенант. Виглядав він браво, хвацько і дуже зловісно.

— Батько зайняті, — відповів Сташек. Голос у нього тремтів, але очей він не опустив.

Вікторин Богуш не зміг цього стерпіти.

— Зайняті?! — гримнув він. — Я тому негідникові дам заняття на чотирнадцять років! До війська піде, навчать його нарешті, де його місце!

— До дупи, а не до війська, вельможний пане. — Якуб Шеля, блідий, вийшов з-за рогу. Кинув на землю закривавлену сокиру й важко сперся на стіну. В бік комісії простяг праву руку, замотану брудною ганчіркою. Матерія швидко просякала кров’ю, а на руці бракувало двох пальців, вказівного й середнього. — Я добре знаю, де моє місце. А твоє, вельможний пане?

Військові подивилися один на одного, бліді, майже як Якуб, бо це були офіцери доброго походження, незвиклі до вигляду крові. Обер-лейтенант прокашлявся.

— Калік ми не беремо. Кайзеру каліки не потрібні. Візьмемо хлопця. Мав бути Шеля, буде Шеля…

— Він ще замолодий, йому ледь-що п’ятнадцятий рік іде… — простогнав Якуб і міцніше затиснув пов’язку, бо кров починала вже текти цівкою крізь ганчірку.

— Замолодий, застарий. Scheisse. А до війська нема кому йти, — розізлився німець. — Буде мене, zum Teufel, каліка повчати. Треба було про сина думати, коли собі пальці рубав.

Якуб цього вже не чув, бо зомлів. Чеський лейтенант намагався привести його до тями ударом шпіцрутена по обличчю, але Шеля лежав, як упав. Сташек, хоч недурний і відважний понад свій вік, був, однак, все ще дитиною, і коли його солдати повели за собою, він голосно розплакався. Лейтенант і його почастував шпіцрутеном.

Дружина Шелі була на той час з дому Нев’яровська, вдова по старому Мацею Шидлоському. Начебто замолоду недобре поводилася; так кажуть, але це було давно. Може, зрештою, кажуть так, бо була гарна. Але це теж було давно.

Сальця затягла Якуба в кімнату, обмила кукси, які все ще кривавили, і міцно перев’язала рану свіжою полотняною корпією. Обв’язала долоню аж вище зап’ястя, щоб зупинити доплив крові. Якуб щось напівпритомно бурмотів, тож поцілувала його вкрите потом чоло і відгорнула злипле волосся. Засоромилася сама себе, бо Шеля ніколи не дозволяв їй такої чулості.

А потім впала на коліна перед образом Найсвятішого Серця Ісусового і що було сил почала дякувати за те, що забрали до війська Сташка, цього розбійника й бандита, а крім того ще й не її сина, якого, однак, мусила терпіти в хаті з огляду на Якуба.

Отак це було з Якубовими пальцями.

LII. ПРО КЕСАРЕВЕ Й ПРО БОЖЕ

Повідають, що Якуб Шеля мав великий успіху бабів. І нічого дивного, бо баба дурна й завжди воліє такого хлопа, що має її за ніщо.

Кілька днів після того, як Сташка забрали до війська, Якуб мовчить. Їсть, п’є, дозволяє дружині змінювати пов’язки. Але не говорить нічого. Блукає поглядом по стелі, по святих образах, повішених Сальцею, бо Сальця в останні роки любила проводити час на колінах. Байдуже дивиться Якуб на купку своїх дітей, імена яких у нього плутаються. Сташка йому шкода. Він один Шелі справді подобається. Може, навіть любить його. Що дивно, бо це ж не його кревний син. Змарнують його в тому війську. Загине десь на війні або стане після служби жебраком у якійсь Ілірії, в Трансильванії чи куди там його доля закине. Здихати буде під плотом, як якийсь Лазар, а пси лизатимуть його виразки.

Проростають ті думки в голові, спершу холодні й не справляють враження, але невдовзі розходяться по всьому тілу Якуба, з кожною хвилиною більші, як кола на воді, стискають серце і шарпають за жили й нерви. Нестерпно.

— Чом ти нічого не говориш? — запитує Шельова, витираючи чоловікові піт з чола, бо той знову має гарячку.

— А що маю говорити?

Покірна, собача турбота дружини тільки дратує Якуба.

— Ти, мабуть, тішишся, що Сташка забрали, — каже їй нарешті.

— Краще його, ніж тебе.

— Шкода хлопчину.

— Може, йому це військо зовсім на зле не вийде. Принаймні розбійником не виросте.

— Як я?

— Ти вже зрідка ходиш. У святого Антонія Падуанського вимолила. Від загублених речей.

— Я нічого не загубив.

— Себе, старий, загубив.

Якуб погордливо пирхає.

— Дурна ти. А на розбій як схочу, то піду.

Але мусив минути тиждень, перш ніж став почуватися настільки добре, аби вирушити далі, ніж до вбиральні. І пішов не на розбій, хоча так усім спершу здавалося. Пішов у світ.

Гризло його сумління через Сташка. Тож рушив насамперед до Тарнова, до старости Брейнля, свого приятеля Брейнля, але той тільки руками розвів. Якби йшлося про те, щоб зробити на злість польським панам, осмішити їх або зашкодити якимось чином — то, звичайно, поміг би, неба би прихилив Шелі. Ба навіть готовий був би Брейнль заплатити жменю флоринів за кожну шляхетську голову, аби тільки трапився добрий привід, щоб її стяти. Але опиратися рішенню рекрутської комісії — це стати проти цілої урядової машини Монархії, того неуявленного Левіафана, бо службовці — то його кістки, а військо — м’язи. Бо й справді каже кайзер: що ви зробили одному з тих службовців моїх найменших, те ви мені зробили. Бо кістки кістками, а тіло тілом — але серцем