Астра Вєєр - Наречена для боса, Астра Вєєр

Розділ 55

Діана

Ліфт нас точно запам'ятав, поки ми піднімалися на самий верхній поверх. Вся біль і радість змішуються. Мені не віриться і віриться, що я з ним, мій коханий тут, поруч. Обіймає мене. Цілує. І це не сон. Зараз вже немає сумнівів - Максим обрав мене, щоб бути саме зі мною, а не найману дівчину на роль для порятунку статусу. Навіть посадою своєю пожертвував.

Від всіляких таких думок паморочиться у голові. У вухах дзвенять дзвіночки, а серце знову гріє приємне тепло, відчуваючи губи Максима на своїх, його дихання і близькість... по іншому у мене і не буває. З ним і ліфт мені здається палацом.

Переступаємо поріг апартаментів Максима, і я відразу опиняюся на руках мого нареченого.

- Я б все одно тебе забрав, - гарчить мій рішучий власник.

- А раптом би я пручалася? Відмовилася їхати?

Після мого питання, притискає до себе ще міцніше. Гей-гей. Це ж і ребрам лопнути недовго!

- Сама знаєш, що я здатний вкрасти. Тебе, Діано, красти готовий без всяких докорів сумління.

Ось кого я покохала. Справжнісінького варвара зі злодійськими прийомчиками. Добре, що на мене тільки поширюється. Мені і самій себе вкрасти хотілося для нього.

У спальні нам вже зовсім не до розмов. Після розлуки пристрасть пече, немов обпалюючи шкіру від кожного його дотику. Максим лише підтверджує, який він неприборканий варвар. Блузку за секунду рве, ледве спідницю врятувати встигаю. Сама з себе скидаю.

Але і в мені не менше дикості вирує. Ґудзиків на сорочці я позбавила коханого.

І все, що накопичувалося і просилося до нього, вибухає лавиною відчуттів. Складно віддавати собі звіт. Та я і не намагаюся. Підкоряюся найбажанішим рукам, губам. Тану від пестливих дотиків, слів, що підіймають до небес… наскільки ж мені не вистачало його.

- Ти тільки моя, кохана, - Максим мені шепоче, цілуючи.

- Назавжди твоя, - хочу вірити, що так все і буде.

Наступної миті мене зносить хвилею. Туди, де живе насолода. І зараз я не боюся дивитися вперед, віддаючи себе, щоб стати разом з ним... одним цілим.

***

Ранок невблаганно настає. Будильник у телефоні не забуває нагадати про себе.

Ще не відкриваючи очей, я згадую найсолодший сон. Тягнуся на дотик до телефону, він на тумбочці поруч лежить.

- Ой!

Замість телефону і тумбочки рука хапається за чиєсь плече. Очі тут же розкриваються.

Це не сон. Не сон! Дя-я-якую!!!

- Діано, ти навіть не сподівайся мене проспати.

Максим прокидається від моїх думок. Здається, я вголос раділа.

Якось соромно стає. Ненадовго. Мене швидко перекидає наречений на себе, приступаючи до доказів, що він взагалі не сон.

І багато що згадується, як у наш перший раз, коли в його спальні залишилася. Тоді я теж на роботу поспішала. Але він був моїм босом. Чого мені турбуватися?

Зараз становище змінилося. Боси інші. Дзвоню у салон відпроситися, а то один ненаситний чоловік взагалі не збирається нікуди відпускати. Адміністратор ставиться з розумінням. Віка вже встигла рознести у колективі звістку, який на мене влаштували замах у торговому центрі.

- Пам'ятаєш, ти збиралася побувати у своєму улюбленому місці? - раптом згадує Максим.

Ну треба ж, запам'ятав.

- Та нічого, як-небудь потім, - відмовляюся я.

Якщо чесно, таке місце ще не придумала. Адже тоді я просто сказала, щоб інтригу продовжити і не давати декому розслабитися.

- Я здогадався, яке у тебе місце!

Так ось, впевнено і чітко, заявляє мені Максим. Хоч би сумнівався, але ні ж. Підхопився з ліжка і мене з собою витягнув.

- Нам обов'язково сьогодні туди потрапити? Може, потім якось? - обережно намагаюся відстрочити. Раптом забуде, або я собі нарешті якесь чудове та затишне місце придумаю.

- Звичайно, сьогодні. Днями вже займуся вирішенням проблеми з новою роботою. Терміново в душ, каву і вирушаємо.

Ех, як його завело моє місце. Спробуй ще за ним встигати, рішучим таким.

Все робимо, як і збирався Максим. Приймаємо душ навіть разом. Затримуємося там через нього. Кажу ж, ненаситний наречений попався.

Помічниця по господарству сьогодні вихідна. Максим готує каву, я для нас тости. І поспішно вибігаємо, знати б мені ще куди.

Інфініті везе нас через все місто. За вікном пропливають будинки. Але я більше дивлюся на водія. Подумати тільки, ще вчора у цей час в моєму серці дзвеніли осколки. Потім напав самий неймовірний сюрприз... і тільки кохання здатне, настільки швидко лікувати душу. Моя щаслива посмішка, тому підтвердження.

Машина Максима зупиняється.

І я виходжу у легкому шоці.

- Ну як, вгадав? І чиє це місце? Га? Зізнавайся, Діано!

Задоволений, наче мамонт, Максим, притискає мене до себе. І я прикидаю, що йому на це відповісти…

Чому моїм місцем виявився будиночок у лісі?

Я що, чимось диким себе видавала?

Поглядаю на будиночок, на Максима, уявляю тут нас на пару днів.

Хм, якщо подумати... Найромантичнішими думками... Два дні нас точно тут ніхто не дістане. Тільки я і він. У самому серці природи. І, звичайно ж, лісові мешканці. Тільки б вовки до нас у гості не просилися.

- Оце ти вгадав... - тягну я, сама собі вже повірив.

- Звичайно, коли б я помилявся, - задоволено гмикає Максим, і веде нас у лісову хатину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно