Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

силою спричинила масові протести 20 тисяч робітників заводу «Шкода» у Плзені, великому промисловому центрі Західної Богемії. Після цього 1 червня 1953 року відбулася хода до міської ратуші. Тисячі робітників несли портрети Бенеша та довоєнного президента Томаша Масарика. Плзенські демонстрації, обмежені кордонами маленького провінційного міста, зазнали поразки. Але за кілька днів північніше на кілька десятків кілометрів спалахнув значно більший протест, зумовлений значним (та неоплачуваним) збільшенням офіційних робочих годин у Німецькій Демократичній Республіці. Зміни запровадила непопулярна влада, уже й так (і не вперше) набагато суворіша за радянських керманичів у Москві. Порада піти на реформи та компроміси, щоб зупинити відтік кваліфікованих працівників на Захід, що її отримало з Москви комуністичне керівництво Східної Німеччини, залишилася без уваги. 16 червня близько 400 тисяч робітників організували страйк по всій Східній Німеччині, а найбільші демонстрації відбувалися в Берліні.

Як і у випадку плзенських протестувальників, з німецькими робітниками швидко впоралась фольксполіцай, але чималою ціною. Коли в наступ пішли танки Червоної армії, загинуло майже триста осіб; багато тисяч було заарештовано, з них 1400 — отримали довгі тюремні вироки. Двісті «ватажків» було страчено. Берлінське повстання стало приводом для відкритого літературного вияву незгоди Бертольда Брехта з комуністичним режимом, якому він себе — дещо неоднозначно — присвятив:

Після повстання Сімнадцятого червня

секретар Спілки письменників

наказав розповсюдити на алеї Сталіна листівки,

де було написано, що народ

не виправдав довіри керівництва

і може повернути її, лише подвоївши трудові зусилля.

Чи не простіше було б керівництву

за таких обставин розпустити народ

й обрати собі якийсь інший?

Злі та незадоволені робітники індустріалізованої західної окраїни радянської імперії, звичайно, були поганим рушієм комунізму, але навряд чи становили загрозу радянській владі — невипадково, що і плзенське, і берлінське повстання сталися після смерті Сталіна. За часів Сталіна здавалося, що по-справжньому загрозливий виклик зачаївся всередині комуністичного апарату. Саме це було справжнім наслідком югославського розколу, і безпосередньо у відповідь на «тітоїзм» Сталін вдався до своїх давніх методів, оновлених та адаптованих до нового становища. У 1948‒1954 роках комуністичним світом прокотилася друга хвиля арештів, чисток й особливо «показових процесів».

Основним попередником чисток і процесів тих років, безперечно, був Великий терор 1930-х років. Тоді головні жертви також походили з лав комуністів, а метою було очистити Партію від «зрадників» та інших супротивників політики й особи Генерального Секретаря. У 1930-х роках підозрюваним ватажком був Лев Троцький — як і Тіто, справжній комуністичний герой, що не визнав влади Сталіна та мав власні погляди на стратегію і практику комунізму. Терор 1930-х років став утіленням беззаперечної влади й авторитету Сталіна, як і чистки післявоєнного періоду в Східній Європі, що мали на меті те саме.

Але в той час, коли московські процеси 30-х років, особливо процес над Миколою Бухаріним 1938 року, стали унікальним театралізованим новаторством, а їхнього приголомшливого ефекту досягали моторошною постановкою того, як Революція пожирає не лише своїх дітей, а і своїх творців, процеси та чистки пізніших десятиліть були безсоромними повторами, навмисне скопійованими з попередніх радянських подій, так ніби залежні режими не заслуговували навіть на найменше зусилля, щоб зробити їх правдоподібними. Зрештою, вони відбувалися після довгої низки судових чисток.

На додачу до післявоєнних судів за зраду та політичних процесів над політиками, які опиралися комунізму, східноєвропейський комуністичний режим використовував суди, щоб покарати й закрити церкви всюди, крім Польщі, де відкрите протистояння з Католицькою церквою вважалося надто ризикованим. У 1949 році лідерів Об’єднаної протестантської церкви в Болгарії судили за таємний план «з відновлення капіталізму». За рік до того новий режим у Румунії, продовжуючи давню традицію переслідувань, яку розпочали ще російські царі у XVIII столітті, примусово здійснив злиття уніатської церкви з більш поступливою Румунською православною церквою. У двох окремих випадках деяких католицьких священників відправили під суд у Празі. Їм висунули обвинувачення в шпигунстві на користь Ватикану (і США) й засудили до різних термінів ув’язнення — від десяти років за ґратами до довічного; уже на початку 50-х років ХХ століття в чехословацьких тюрмах сиділи 8 тисяч ченців і черниць. Архієпископа Ґроса, який був наступником ув’язненого кардинала Міндсенті на посаді голови Угорської католицької церкви, визнали винним у тому, що він працював заради відновлення влади Габсбургів та перебував у змові з тітоїстами, щоб озброїти угорських фашистів.

Процеси над самими комуністами поділялися на дві різні категорії. Одні були безпосереднім наслідком розриву між Тіто і Сталіним. Вони брали початок у 1948 році та тривали до кінця 1950-го. В Албанії міністра внутрішніх справ, комуніста Кочі Дзодзе, який постав перед судом у травні — червні 1949 року, визнали винним та через місяць повісили. Дзодзе, якого звинуватили в тітоїзмі, вирізняло те, що він справді був прихильником Тіто та його планів на Балканах, коли їх ще підтримувала Москва. Ця обставина, а також те, що процес над ним відбувався за зачиненими дверима, робили його випадок дещо незвичним.

Після албанських процесів у Болгарії заарештували, засудили і стратили Трайчо Костова, одного із засновників Болгарської комуністичної партії. Костов, який після тортур болгарської міжвоєнної влади залишився калікою[107], був, поза сумнівом, відомим противником Тіто та критикував його плани зробити Болгарію частиною Балканської Федерації (антипатія була взаємна: Тіто також не любив Костова). Але Сталін усе одно йому не довіряв: Костов необдумано заявляв, що радянсько-болгарська економічна угода не вигідна його країні, — і став ідеальною жертвою для процесу, який мав зобразити злочин націоналізму.

У грудні 1949 року йому та його «групі» («Групі підступних шпигунів і шкідників Трайчо Костова») висунули звинувачення в колаборації з довоєнними болгарськими фашистами, шпигунстві на користь британської розвідки та змові з Тіто. Після тривалих тортур Костов здався та підписав своє «зізнання», однак на суді відмовився виголосити наперед підготовлений текст, привселюдно заперечив свої слова під час допиту та був виведений із судової зали, викрикуючи, що він невинний. Через два дні, 16 грудня 1949 року, Костова повісили, а його «спільників» засудили до багатьох років позбавлення волі, які їм призначили Сталін та голова силовиків Лаврентій Берія ще до початку судового процесу. Справа Костова була незвичайна тим, що він був єдиним східноєвропейським комуністом, який відмовився від свого зізнання та публічно оскаржив прокурорське обвинувачення. Це коштувало владі невеликих репутаційних збитків на міжнародній арені (процес над Костовим транслювали по радіо і широко висвітлювали на Заході), тому видали розпорядження, щоб подібне ніколи не повторилося. Повторів справді не було.