Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

– Якщо ви питаєте моєї поради, то я б, пане, на вашому місці написала йому коротку записку. Він каже, що все одно не спуститься, поки ви не вибачитеся перед ним. Він задумав якусь дурну втечу до Вашингтона. Але ваша записка швидко приведе його до тями, і він, як миленький, спуститься обідати. Запевняю, в Лорі вистачить почуття гумору, він все зрозуміє правильно. Я сама віднесу йому записку, а вже коли він заспокоїться, то вправлю йому як слід мізки.

Пан Лоуренс пильно подивився на Джо, а потім надів окуляри й сказав:

– Ну і хитрюга ж ви. Втім, вам і Бет я дозволяю водити себе за ніс. Нумо, дайте мені листок паперу, і владнаємо нарешті цю дурну сварку.

Пан Лоуренс склав записку за всіма правилами етикету. Коротке послання було написано саме так, як прийнято було звертатися до джентльмена, якщо ви мимоволі образили його. Джо схопила записку і, поцілувавши пана Лоуренса в лису маківку, побігла нагору. Підсунувши листок під двері кімнати Лорі, вона крикнула, що радить йому помиритися. Потім, не чекаючи, поки він дочитає до кінця, спустилася вниз. Результат не забарився. Незабаром двері нагорі відчинилися, а ще кілька секунд потому Лорі з’їхав по перилах вниз і постав перед Джо, мов янгол у тілі.

– Ось що, Джо. Вкотре ти мені доводиш, який ти дивовижний друг. Тобі від нього, мабуть, добре перепало?

– Та ні. Він, взагалі-то, поводився дуже мудро.

– Вибач мені, Джо. Розумієш, сьогодні на мене ніби цілий світ накинувся, і навіть ти не захотіла на мене дивитися, коли я був у вас вдома. Ось я й вирішив втекти куди-небудь, – винувато сказав він.

– Ну, ну, моя дитино, – глузливо відповіла Джо, – ти вже спокутував свій гріх, почнімо все спочатку.

– Мені іноді здається, ніби я тільки те й роблю, що починаю спочатку. Коли я був маленький, я так робив із зошитами. Почну, забрудню сторінку й беру новий зошит. Але так нічого не досягнеш. Не можна все життя почати з початку, – сумно сказав він.

– Знаєш, йди краще обідати, – порадила Джо. – Я чула, що їжа найкраще виліковує чоловіків від меланхолії. Голодні чоловіки вічно впадають в тугу.

Із цими словами Джо помахала йому рукою й вислизнула на вулицю. Лорі ж пішов до їдальні. Дід зустрів його дуже ласкаво й до кінця дня надавав йому мало не королівські почесті. Так розсіялися останні хмари, й тепер всі вирішили, що про витівку Лорі, справді, можна забути. У всій цій історії лише одна людина не могла переступити через себе. Це була Мег. О, вона, зрозуміло, давно забула б усе, якби мова йшла просто про невдалий або навіть жорстокий жарт, але ось про пана Бруку вона забути не могла.

Мег рідко вимовляла це ім’я вголос, хоч воно постійно крутилося в неї в голові та навіть приходило уві снах. І ось одного разу Джо, яка шукала по всьому будинку марку, щоб відправити листа, відкрила ящик столу Мег. Замість цього вона знайшла папірець, де було написано: «Пані Джон Брук». У Джо вирвався стогін, і вона спересердя кинула папірець у вогонь, зрозумівши, що витівка Лорі лише наблизила той пекельний день, якого вона так боялася.

Розділ двадцять другий

На лагідній галявині

Ніби після тривалого шторму нарешті сімейство Марч спіткали теплі, сонячні дні. Хворі швидко видужували. Ось уже й пан Марч в останньому своєму листі повідомив, що в січні повернеться додому. Бет, щoправда, була ще дуже слабка, але почувалася значно краще. Денні години вона проводила на дивані у вітальні, де спочатку гралася з помітно підрослими кошенятами, а потім шила наряди для ляльок, які, за її словами, абсолютно обносилися. Бет ще погано трималася на ногах, і Джо охоче носила її на руках по всьому будинку. А Мег з таким старанням готувала для неї обіди, що, здається, зовсім забула про свої випещені руки і, стоячи біля кухонної плити, з воістину королівською щедрістю обпікала пальці об розпечені каструлі та сковорідки. Повернувшись додому, Емі вирішила продемонструвати чудесні властивості каблучки з бірюзою. Тож влаштувала цілий феєрверк самопожертви, і, як наслідок, майже всі шедеври її образотворчого мистецтва та інші скарби були подаровані матері й сестрам.

Наближалося Різдво, і в будинку сімейства Марч будувалися далекосяжні плани. Джо і Лорі ніяк не погоджувалися звести свято до постановки різдвяної містерії. Вони навперебій пропонували найрізноманітніші розваги. Зрештою, Лорі одного вечора заявив, що Різдво в цьому році може зовсім не наступити, якщо не ознаменувати його святковими арками й ватрами в саду, а також пишним феєрверком. Але присутні висміяли всі їхні плани. Джо і Лорі ображено пішли в закуток вітальні і більше розмови про свято не заводили. Однак з того, як весело вони реготали наступні дні, залишаючись наодинці, а також змовницьки підморгували одне одному на людях, легко було запідозрити, що якась ідея в них таки визріла. Перед Різдвом стояла незвично тепла погода. Мабуть, саме ця обставина дозволила Ханні з усією визначеністю заявити:

– Моя душа чує справжнє свято.

Утім, Різдво, здається, і справді обіцяло принести щастя на весь прийдешній рік. Батько надіслав привітання й повторив, що скоро приїде додому. А Бет вже видужала настільки, що майже без допомоги Джо діставалася до вікна і, загорнувшись по самі вуха в подарований матір’ю червоний халат, захоплено дивилася в сад.

Власне, кожен міг на власні очі переконатися, що Джо і Лорі не з тих людей, яких може зламати глузуванням. Зачекавши, поки всі заснули, вони вирушили в сад, і на ранок сюрприз для крихітки Бет був готовий. Прямо перед вікном височів величезний сніговик. Над головою в нього був німб, в одній руці він тримав кошик із фруктами, в другій – ноти нового різдвяного гімну. На плечах сніговика красувалася яскрава східна шаль, а з рота висовувався сувій рожевого паперу, на якому великими літерами було написано:

Бет від сніговика-Орлеанської Діви

Благословенна Бетсі, наша королево!

Дивись, як все блищить, яскраво-кришталево

Взимку. Нічого не шкодуй, та пам’ятай лише,

Що Бог тебе у цьому році точно вбереже!

Різдво! Різдво! Ось фрукти, щоб погодувати бджілку.

Яку? Ту саму, що не покладає рук ні взимку, ані влітку.

Для тебе квіти, ноти – щоб музикувала,

Та ще й