Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

А ось портрет Джоанни, глянь, це Рафаеля праця!

Тож, сподіваємось, затія наша все-таки вдалася.

Хто вірний – і собі, і друзям, рідним,

Той Богом обраний, такий, що щастя гідний!

А ще, прийми, прошу, оцю червону стрічку,

Як хочеш ти, перев’яжи в саду нею смерічку,

А ось морозиво, що друг тобі приніс,

А від морозу в нього розчервонівся ніс!

Прийми, прошу, оцей дарунок милий,

у день різдвяний – і святковий, й білий.

Від кого, запитаєш, ці дари в коморі?

Та здогадалась вже – тобі від Джо та Лорі.

Прочитавши це, Бет весело засміялася. А Лорі побіг на вулицю, щоб принести подарунки, які сніговик пообіцяв у своєму привітанні. Помітивши, що урочиста церемонія стомила Бет, Джо підхопила її на руки і перенесла на диван в кабінет пана Марча. Там дівчинка віддала щедру данину чудовому винограду. Залишалося тільки дивуватися, де сніговик відшукала його в таку пору року.

– Я така щаслива, – зітхнувши, промовила Бет. – Ви мене просто засипали подарунками. Тепер мені й мріяти нема про що. Ну, може, тільки, щоб тато швидше приїхав.

– А мені теж дещо перепало, – гордовито поплескала себе по кишені Джо, де лежав томик «Ундіни» Фуке[27], яким вона марила ще перед минулим Різдвом.

– І мені, – підхопила Емі.

Пані Марч подарувала їй окантовану красивою рамою літографію, на якій була зображена Мадонна з немовлям Христом.

– Ну, а про мене й казати не треба! – вигукнула Мег, дбайливо розправляючи складки сріблястої шовкової сукні, яку подарував їй пан Лоуренс.

– І все-таки я щасливіша від вас усіх, – сказала пані Марч, переводячи погляд із усміхненого обличчя Бет на листа від чоловіка, а з нього – на брошку, сплетену з пасом волосся всіх членів сім’ї, яку дочки щойно прикололи їй на сукню.

Не встигла вона вимовити ці слова, як відбулася одна з тих рідкісних подій, які змушують нас забути про те, що на світі взагалі існують нудьга і повсякденність. У такі миті ми починаємо відчувати себе щасливішими за героїв найчарівнішої казки. Двері вітальні повільно відчинилися, й Лорі, прокравшись через усю кімнату, зупинився на порозі кабінету.

– Ще один різдвяний подарунок! – тремтячим від хвилювання голосом проголосив він.

Він намагався стримуватися щосили. Однак мав такий урочистий вираз обличчя, що всі, крім Бет, враз схопилися на ноги й кинулися до вітальні. Посеред кімнати стояв високий чоловік, якого дбайливо підтримував під руку інший. Перший чоловік намагався щось сказати, але слова застрягли в нього в горлі. Втім, інші присутні теж ніби заніміли. Потім, всі разом кинулися в обійми до гостя.

Це була вражаюча сцена! Пана Марча зовсім не було видно за частоколом люблячих родичів, а супроводжував його пан Брук, що раптом підійшов до Мег і поцілував її – помилково, як він потім зніяковіло пояснив присутнім. Джо від радості ледь не зомліла. А Емі, поспішаючи до батька, спіткнулася об килим біля самих його ніг і, забувши про свою манірність, почала обіймати його чоботи.

– Тихіше! – пролунав раптом застережливий шепіт пані Марч, яка першою змогла щось сказати. – Пам’ятайте про Бет!

Але вона запізнилася. Саме в цей час двері кабінету відчинилися, й крихітка Бет, захована у червоний халат, щодуху кинулася до батька. Ніхто не розумів, звідки в неї взялися сили, але, мабуть, ніщо не лікує так швидко, як несподівана радість. Романтичний колорит зустрічі люблячого батька з сімейством порушила поява Ханни. Вона стояла з блюдом, на якому красувалася різдвяна індичка, і рясно поливала цю смакоту сльозами. Тут вже ніхто не зміг стриматися, й вітальня враз стряслася від сміху. Коли всі трохи заспокоїлися, пані Марч почала дякувати панові Бруку за відданість і турботу про чоловіка. Пан Брук, у свою чергу, зашарівшись від збентеження, ляснув себе по лобі:

– Боже! Як же це я забув? Адже панові Марчу зараз необхідно відпочити з дороги!

Підхопивши Лорі під руку, він попрямував до дверей, не забувши, щоправда, нагадати, що панові Марчу потрібно відпочити. Домашні негайно скористалися його порадою. Обох хворих посадили у великі м’які крісла, і, влаштувавшись поруч, взялися слухати розповідь пана Марча, а той розповідав, що лікар рекомендував йому скористатися несподівано теплою погодою для повернення додому. Ось тут-то пан Марч і вирішив зробити своїм домашнім сюрприз. Слід завважити, що майже в кожній фразі цієї розповіді знаходилося місце для похвали панові Бруку. Ось чому, коли він, нарешті, довів до кінця історію свого повернення додому, ні в кого із слухачів не залишалося сумніву, що глава сімейства відносить пана Брука до числа кращих людей на цьому світі.

Ймовірно, зайве пояснювати, чому Мег раптом кинулася ворушити хмиз у каміні, який і так цілком нормально горів, а пані Марч, кинувши на чоловіка виразний погляд, запитала, чи не зголоднів той з дороги. Але перш ніж він відповів, Джо перехопила погляд, який батько адресував матері, та дійшла деяких висновків. Через це вона, прямуючи на кухню за бульйоном і вином, випадково зронила таку фразу:

– Терпіти не можу гідних молодих людей! – і роздратовано грюкнула дверима вітальні. – Особливо з карими очима!

Усе сімейство зійшлося на тому, що ніколи в житті вони ще не бачили такого розкішного різдвяного обіду. Соковита, прикрашена зеленню індичка радувала погляд і танула в роті. А сливовий пудинг і фруктове желе настільки захопило Емі, що вона втратила будь-яке почуття міри. Ханна стверджувала, що висока якість обіду й саму її дивує, тому що…

– У голові в мене така мішанина, дорога пані Марч. Вже й дивуюся, як-то я не підсмажила пудинг замість індички і не нафарширувала індичку желе, прямо гадки не маю.

За обідом були присутні також пан Лоуренс з онуком і пан Брук. Джо раз по раз нагороджувала пана Брука грізними поглядами, і Лорі від душі насолоджувався цим кумедним видовищем. У голові столу сиділи пан Марч і Бет, яким через хворобу був протипоказаний тривкий обід, тож вони задовольнялися відварним курчам і фруктами. Втім, подібне обмеження аж ніяк не заважало їм веселитися нарівні з іншими. За тостами, спогадами, піснями день непомітно перейшов у вечір. Лорі запропонував покататися на санях, але дівчата не захотіли навіть ненадовго покинути батька, і катання вирішили перенести на завтра. Посидівши ще трохи, гості попрощалися й пішли додому, а сімейство Марчів розсілося навколо каміна. Деякий час вони мовчки