Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

не розповісте ви ще що-небудь? – запитав Нет, коли регіт ущух. – Це була дуже цікава історія.

Перш ніж пані Джо встигла відмовити своїм ненаситним вихованцям, до кімнати зайшов Роб, тягнучи за собою ковдру.

– Я почув шум і подумав: щось трапилося жахливе, – сказав він, кинувшись до матері. – І ось я прийшов подивитися.

– Невже ти подумав, що я забуду про тебе, якщо трапиться щось жахливе? – запитала його мама, намагаючись говорити суворо.

– Ні, але я думав, що тобі буде приємно побачити мене тут, – вкрадливо відповів хитрий Роббі.

– Мені набагато приємніше бачити тебе в ліжку. Біжи швидше й лягай!

– Кожен, хто приходить сюди, повинен розповісти якусь історію, а ти не зможеш, – додав Еміль. – Значить, тобі потрібно піти.

– Ні, можу! Я розповідаю Тедді різні історії про ведмедів, а ще про місяць і про маленьких мушок, які говорять різні речі, коли дзижчать.

– Так розкажи нам що-небудь, – сказав Ден.

– Добре, розповім. Я тільки трошки подумаю, – відповів Роб, притискаючись до матері.

– Це вставання з ліжка ночами – наш фамільний недолік, – сказала пані Джо. – Демі теж це робив, а я, бувало, щоночі то вставала з ліжка, то знову лягала. Мег часто здавалося, що починається пожежа, й вона посилала мене вниз подивитися, а я залишалася там, і мені це було так само приємно, як тепер моєму хитрому маленькому синочку.

– Ну ось, я придумав, – сказав Роб, який дуже хотів, щоб його прийняли до цієї веселої компанії.

Всі спрямували погляди на Роба, який, загорнувшись у яскраву ковдру, сидів на колінах у матері й розповідав свою коротеньку, але трагічну історію так серйозно, що важко було втриматися від сміху.

– В однієї леді був мільйон дітей і один гарненький хлопчик. Вона пішла нагору й сказала: «Не ходи надвір!», але він пішов, впав у колодязь і потонув до смерті.

– Це все? – запитав Франц, коли Роб зупинився, щоб перепочити після такого дивовижного початку.

– Ні, залишився ще шматочок, – відповів Роб і насупив свої м’які, як пух, бровки, намагаючись придумати ще що-небудь.

– Що ж зробила його мама, коли він впав у колодязь? – запитала пані Джо, намагаючись допомогти малюкові.

– Вона викачала його звідти, загорнула в газетний папір і поклала на полицю сушитися разом з насінням.

За таким несподіваним висновком стався вибух реготу, а пані Джо погладила кучеряву головку Роба й урочисто промовила:

– Ти успадкував від матері дар розповідати історії, сину мій. Тебе чекає слава!

– Значить, тепер я можу залишитися? Чи цікаву історію я розповів? – вигукнув Роб у захваті від свого успіху.

– Ти можеш залишитися доти, поки не з’їси ось ці дванадцять маленьких зерен, – сказала пані Джо, впевнена, що він покладе їх у рот всі відразу й покінчить з ними в одну хвилину.

Але Роббі виявився не простий: він став їсти зерна по одному й дуже повільно, насолоджуючись тим, що сидить з усіма.

– Чи не розповіси ти нам ще якусь історію, тітонько? Адже тобі все одно доведеться його чекати, – запропонував Демі.

– Я, щиро кажучи, не знаю, що й придумати. Можу розповісти вам історію про ящик для дров, – сказала пані Джо, порахувавши, що в Роба залишилося ще сім зерен.

– А там йдеться про якогось хлопчика?

– Так.

– І це сталося насправді?

– Так.

– Дуже добре! Так, будь ласка, розкажи її.

– Джемс Сноу жив із матір’ю в маленькому будиночку в Нью-Гемпширі. Вони були бідні, й Джемсу варто було б працювати, щоб допомагати матері. Але він дуже любив книжки й ненавидів фізичну працю, тож готовий був вчитися цілими днями.

– Як дивно! А я ненавиджу книжки й люблю працювати, – завважив Ден.

– Люди бувають різні. Потрібні й робітники, й учені – справа для всіх знайдеться. Тільки, гадаю, що й робітникам не завадить навчання, а вченим – вміти працювати в разі потреби, – відповіла пані Джо, багатозначно глянувши спочатку на Дена, а потім на Демі.

– Я можу працювати, – сказав Демі, з гордістю показуючи три маленьких мозолі на руці.

– А я вчуся, – підхопив Ден, глянувши на списану цифрами класну дошку.

– Ось послухайте, що зробив Джемс. Він не хотів бути егоїстом, але мати дуже пишалася їм і дозволяла робити, що завгодно. Тож працювала не покладаючи рук, щоб у нього були книжки й достатньо часу для читання. Якось восени Джемс задумав вступити до школи й пішов до пастора, сподіваючись, що той допоможе йому пристойно одягнутися й купити підручники. Пастор чув про лінощі Джемса, і йому не хотілося допомагати хлопчикові, який не дбає про матір і змушує її працювати на себе. Такий хлопчик, як йому здавалося, буде поганим учнем. Однак він зацікавився Джемсом, коли зрозумів, що той серйозно хоче вчитися, і, щоб дізнатися наскільки щиро говорить хлопчик, сказав:

– Я допоможу тобі одягом і книжками, але за однієї умови, Джемсе.

– Якої, сер? – запитав хлопчик, і очі його заблищали.

– Ти повинен будеш всю зиму наповнювати ваш ящик для дров, щоб твоя мати не мала в них потреби. Тільки-но ти перестанеш це робити, твоє навчання скінчиться.

Джемс засміявся від такої дивної пропозиції й погодився, вважаючи, що це буде неважко. Він став ходити в школу, й спочатку все було добре, бо стояла осінь, і в лісі було повно трісок і хмизу. Вранці та ввечері Джемс набирав повний ящик і рубав товстіші гілки для маленької кухонної плити. А оскільки його мати витрачала дрова дуже економно, то роботи в нього було небагато.

Але коли в листопаді почалися морози, справа пішла гірше, бо дрова витрачалися дуже швидко. Мати купила трохи дров на свої важко зароблені гроші. Їх вистачило ненадовго, і Джемс зрозумів, що йому пора подбати про новий запас. Пані Сноу була слабка, страждала на ревматизм і вже не могла працювати так багато, як раніше. І Джемсу довелося відкласти свої книжки й узятися за роботу.

Це було дуже важко для нього, бо він у школі добре вчився і так цікавився своїми уроками, що важко відривався від них, коли мати кликала його обідати або приходив час лягати спати. Однак Джемс знав, що пастор стримає своє слово, тому, хоч і неохоче, але у вільний час заробляв гроші на дрова.

Він брався за будь-яку роботу, виконував найрізноманітніші доручення: стеріг корову сусідки, допомагав старому церковному сторожу прибирати й топити церкву в неділю, тож заробляв достатньо, щоб потроху купувати дрова. Але жити ставало дедалі важче. Дні були короткі, зима стояла страшно холодна, дорогоцінний час летів швидко, тож доводилося кидати свої улюблені книжки для нудної та важкої роботи, якій не було