Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

— Це ваш дім, так? Це вас прихистив староста, коли ви залишилися самі. Бачу, що приглядав як міг. Годував та й взагалі. Нічого дивного, що ховав вас від нас.

Дівчинка ворухнула губами, в її очах з’явився блиск.

— То ми сховалися, — прошепотіла вона. — І чекаємо.

— Чекаєте?

— Поки повернеться тато.

Він заплющив очі. Їм не сказали.

— Зрозуміло. Заберемо вас у безпечне місце, де ви зможете перечекати.

Вона похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо вони нас повісять.

— Повісять?

— Як маму. За шию. Поки не помремо. Краще ховатися.

Він почув, як Велерґорф втягує повітря. Заплющив очі, тоді розплющив, але дівчинка залишилася, де була, з обличчям дитини та поглядом столітньої бабці. Боги, що казав той чорнобородий сучий син? Ті, хто зумів, відпливали звідси цілими родинами, кидали батьківщину. До цього додав, що відпливти звідси не вдасться. He добровільно. Хто тут народився і спить неглибоким сном, прислухаючись до наступної хвилі… І ще він сказав, що це не той самий берег, що колись. З року в рік викидає дедалі менше добра. Тож якщо хтось не мав приятелів, не тримався з іншими родинами, то якоїсь ночі сусіди провідували його й вішали. Потім грабували господарство та займали його шматок берега. А дітьми опікувалися так, щоби ті не прожили й місяця. Якщо не вішали і їх також.

А він підставляє шиї за цих людей.

— Велерґорфе?

— Слухаюся!

— Забираємо дітей і повертаємося.

— Розумію, пане лейтенанте. А що з… — вказав на горище.

— Напевне, вже втік. Мені немає діла, звідки він узявся й чого шукає. Завтра повертаємося до Белендена. Нехай полковник пришле сюди кількох чародіїв та якогось ясновидця, щоб той відкрив правду.

Хлопець блимнув очима, і Кеннету здалося, що в його очах віддзеркалюється не кімната, а щось інше, наче вони налиті каламутною водою. Дитина відкрила рота, закрила. Повільним рухом витягнула руки з-під ганчір’я та витерла чоло.

Руки хлопчика… Мабуть, на них рукавички, хоча Кеннет не поставив би на це навіть половину орга. Якщо це були рукавички, то пречудово імітували кінцівки, разом із нігтями та зморшками на шкірі. І були рази в три більшими, ніж мали бути. Він відвів погляд від того, що не могло бути справжніми руками хлопця, і глянув йому в очі. Ані сліду дитини, навіть голодної та загнаної до межі смерті, жодних відчуттів, емоцій, жодної свідомості. Ніколи не бачив такого погляду.

Ні. Одного разу він уже зазирав у такі очі, в очі гірського ведмедя: якось зустрів того повесні на стежині. Тварина саме прокинулася від зимової сплячки і, мабуть, ще не до кінця виринула з країни снів. Якусь мить звір стояв навпроти нього та дивився, ніби роздумуючи, чи він справжній і чи варто на нього зважати. Врешті гора хутра розвернулася й рушила у свій бік. Це були найдовші півхвилини в житті лейтенанта. І зараз це повторювалося.

— У тебе є меч, — забурмотіла свідомість, — щит, кольчуга, шолом. А він не сягає тобі навіть до плеча і такий худий, що от-от переламається навпіл. Можеш не стискати руків’я з такою силою.

Дівчинка також встала, з усмішкою підійшла до брата, торкнулася його долоні.

— Подарунок, — прошепотіла.

— Подарунок? — дивно, але його голос не затремтів, хоча частина свідомості, яка озивалася мить тому, щось мурмотіла про бій на життя і смерть.

— Від дядька Ґавана. Сказав, що Івен має його перевірити, а коли перевірить, ми отримаємо вечерю. — Вона стрибнула хлопцю на спину, оплела руками та ногами і втулила обличчя йому в потилицю. — Пам’ятаю, ми були дуже голодні. Але ми не отримали їжі — лише почали колоти та шарпати його. Тяли його, а один приставив йому до боку червоне залізо.

Останні три речення були ледь чутні та невиразні, але Кеннет майже не зважав на неї. Покруч, сказав Гивель, горбатий покруч. Низький, менше ніж п’ять стоп, додав Вовк, але важить стільки, скільки звичайна дитина його зросту. Або двоє. Дуже худих.

— Тоді Івен сказав, щоб я заплющила очі, і забрав мене звідти. А тепер чекаємо, поки повернеться тато, — дівчинка підвела обличчя й дивно усміхнулася. — Наближаються, — сказала. — Тримайтеся.

У хату вдарив кулак бога. Гахнуло, вся конструкція нахилилася вліво й завмерла, наче човен у раптово замерзлому морі. Кеннет балансував на напівзігнутих ногах, Велерґорф мерзотно вилаявся і сперся на стіну. Повітря сповнила курява. Гахнуло міцніше, і з тріском зламаних паль хата важко осіла підлогою на землю. Затряслася, затріщали колоди та крокви, але конструкція витримала.

Каганець замиготів і погаснув.

І в цій темряві задня частина хати зникла, висмоктана назовні потужною силою. Так, ніби за неї зачепили запряжку в дюжину коней і шарпнули. Перш ніж опала курява, всередину вдерлися кілька замаскованих постатей.

Дзенькнула тятива, один із чужинців переломився навпіл, нерозбірливо загарчав і впав. Ще двоє, ігноруючи солдатів, кинулися до дітей. Кеннет не помітив удару, який прийняв перший із них. Чоловік — судячи з росту та ширини плечей — устиг закритися руками, схрещеними на грудях, але кулак зламав обидві, наче патики. Чолов’яга крикнув — і в цей момент другий кулак ударив його в живіт. Прибулець подавився, ригнув кров’ю та вмістом шлунку, полетів на стіну.

Його напарник атакував іззаду. Два довгі кинджали із чорненими клинками вдарили водночас. Хлопець крутнувся, уникнув обох уколів і, зашвидкий для ока, підскочив до нападника, схопив його за руки. Гігантські долоні стиснулися на зап’ястках різуна. Той вигнувся і страшним ударом голови дав малому в обличчя. Щось хрупнуло, потекла кров. Наступної миті обидва передпліччя нападника вигнулися, немов не мали кісток. Крик прозвучав надто жіночно, щоб виникли сумніви щодо статі вбивці.

Клацнули два арбалети, хлопець відпустив жінку й вигнувся в неможливому ухилі, а Кеннет вижив лише тому, що на початку бою інстинктивно підняв щит. Обидві стріли увіткнулися в дерево з такою силою, що верхня частина щита вдарила його в обличчя. В очах потемнішало, він хитнувся, почув дивне шкварчання. У ту ж мить хтось підскочив до нього збоку й перекинув на землю.

— Щит! Швидко!

Велерґорф всадив кинджал під ремінь, розтяв його, вирвав щит з руки, відкинув. Засичало, повітря наповнив запах розігрітого каменя, а баклер із потужним гуркотом розлетівся на друзки. Уламки дерева й розжареного металу розсікли простір. Щось шарпнуло за литку, заболіло.

Десятник підвів його на ноги і, схопивши за плече, потягнув до дверей.

— Падай!

Упали відразу за порогом, а Гивель із Вовком вихилилися з-за одвірка й водночас вистрелили в темряву. Хтось коротко, з люттю, крикнув.