Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Він глянув на собак: ті вже не гарчали, притискали вуха, їхні м’язи були напружені мов канати. Голови були спрямовані в один бік — на південний схід. Те, що кричало в темряві, наближалося насправді швидко. Він щиро жалкував, що на небі не було місяця.

Потім, мабуть, через те, що водночас стихнув вітер, а пси припинили гарчати, вони почули. Скрипіння каміння на пляжі, удари лап не лап, рук не рук об землю, хриплий рик, що ставав дедалі голоснішим. Щось виринуло з темряви і пролетіло перед парканом, поміж вогнищами та стіною з дошок, на мить відкидаючи на них розмиту тінь. Раптом зупинилося. Почулося кілька криків, коротко завив пес, клацнула тятива, потім друга — і запала тиша. За мить почулися прокльони.

Кеннет дістався до найближчої хвіртки і з мечем у руках заскочив усередину. Сподівався найгіршого: крові, тіл на землі, поранених і помираючих, але всі його люди були цілі. Як і собаки — лише одна з них із одурілою мордою сиділа й пудила під себе. Трусилася, наче холодець.

— Гивель, що трапилося?

Вартівник саме напинав арбалет, із коротким стогоном зачепив тятиву за крюк, випростався, поклав стрілу у рівчак. Прицілився в тіні, що причаїлися на краю світла.

— Він, пане лейтенанте, — сплюнув, незважаючи на всі правила. — Вискочив звідти, отамочки, де ледве видні оті два каменя, підскочив до собаки, погладив її і стрибнув у інший бік, — махнув зброєю кудись за себе.

Кеннет звів брови.

— Кажеш, погладив?

— Так воно виглядало. Зупинився, поплескав по голові, погладив. І стрибнув раніше, ніж я встиг прицілитися з арбалета. Приземлився десь там — і все. Не думаю, що я вцілив.

— Хто ще стріляв?

— Я, — Вовк закінчив заряджати арбалет. — Тільки стрілу змарнував.

— Ви придивилися?

— Було надто мало часу, пане лейтенанте, стільки лише, щоб побачити, що то покруч якийсь: низький, худорлявий і наче горбатий.

Крик вибухнув десь ліворуч — голосіння, розпачливий плач.

Пси відповіли власним, настільки ж жахливим виттям. Навіть той, який ще мить тому робив під себе, підвів голову й заскавчав.

Якщо пси вміють плакати, то це було саме воно.

— Залишіться тут, псів — до ноги. Не дозволяйте їх гладити абикому, бо розбестять нам тварин. Велерґорфе!

Десятник винирнув із темряви. Обома руками тримав сокиру.

— Кричать десь у селі, чуєш?

— Як і кожен над озером. Десять-п’ятнадцять хат звідси. Я сказав би, що сидить на даху та виє.

— Я теж так сказав би.

Вони обмінялися поглядами. Велерґорф скривив татуйоване обличчя в усмішці.

— Я ніколи не любив сидіти на сраці й чекати.

— Іду я, ти, Вовк і Гивель. Решта має залишитися на місці й пильнувати.

Пригнувшись, побігли вздовж паркану, прямуючи в бік безкінечного голосіння. Минали нові й нові хвіртки, а звук наростав.

Цього разу вбивця, схоже, вирішив дати концерт на всю околицю.

Вони були десь посередині села, коли крик стихнув. Кеннет вилаявся й обережно відступив так, щоби дахи хат з’явилися над дошками огорожі. На фоні зоряного неба здавалися хребтами якихось міфічних чудовиськ.

На одному щось ворухнулося.

Він глянув на вартівників і підняв угору палець. У цей момент абрис, приклеєний до даху хати, ворухнувся і зник. Щось скрипнуло — мабуть, віконниця.

— Увійшов усередину, — ледь чутно прошепотів Кеннет.

Погляди солдатів стали жорсткими. Усередині хати, у тісних кімнатах, де не вдасться стрибати на кількадесят кроків… Панцири, шоломи, сокири та мечі проти пазурів та іклів. Майже непомітно, наче керована однією думкою, вся трійця кивнула.

Хвіртка безшелесно відчинилася, але галька скрипіла несамовито, і Кеннету здавалося, що хрустить вона лише під його ногами. Велерґорф ішов тихо, ніби ступав кам’яною дорогою, а Вовк із Гивелем рухалися наче духи. Хата, що стояла на палях, виступала чорним абрисом попереду, мертвим та порожнім. Погляд потроху призвичаювався до тьмяного світла, виловлюючи з темряви більше подробиць, плями вікон та незамкнені двері. Нічого надихаючого.

Вони підійшли до дверей збоку, обидва солдати, озброєні арбалетами, встали навпроти. Варгенн пхнув двері руків’ям сокири і приклеївся до стінки. Двері навіть не скрипнули. П’ять сходинок угору пройшли навшпиньки, спершу десятник, тоді Кеннет, нарешті арбалетники. Хата була побудована подібно до інших: два приміщення ліворуч по коридору, одне — праворуч. Мимоходом він зауважив відсутність дверей: нічого, лише темні отвори в стіні. Поплескав Велерґорфа по спині і вказав на перший ліворуч. Зазирнули. Порожньо: чотири стіни, мале віконце, крізь яке лилося слабке місячне світло, завдяки якому тут взагалі хоч щось було видно. Кілька шматків дерева на підлозі. Жодних меблів, скринь, звичайних домашніх речей. Зазирнули в другий отвір. Там, мабуть, була кухня, від пічки залишилося лише кілька надбитих цеглин; коли вітер задував в отвір комина, сипалася сажа. Крім цього тут залишилися, мабуть, лише дерев’яні кілочки, вбиті у стіну, на яких колись, напевне, висів посуд. Хто б звідси не поїхав, узяв усе, що лише зміг винести.

На цьому поверсі залишилася лише одна кімната. І саме звідти донеслося ледь чутне шарудіння, щось клацнуло — і затеплилося світло.

Вони обернулися, немов за командою, арбалети націлилися в прямокутник дверей. Кеннет глянув на Велерґорфа, кивнув. Вони разом увірвалися до кімнати й зупинилися, здійнявши зброю для удару.

Двійко дітей сиділи на голих дошках підлоги в порожньому, як решта, приміщенні. Поряд із ними палав каганець — глиняна шкарлупка із краплинкою олії на дні та шматтям, до якого причепився, розпачливо миготячи, малий вогник. Хлопець, як на око, рочків дванадцяти та дівчинка — десь восьми- чи дев’ятирічна. Обидва вбрані у щось, що нагадувало рештки прогнилих мішків, в яких тримають збіжжя чи зерно. Сиділи навпроти одне одного із заплющеними очима, тримаючись, здається, за руки: їхні долоні були сховані під якоюсь брудною ганчіркою, ноги підгорнуті. Вони навіть не обернулися до озброєних людей, які раптом увірвалися до кімнати.

Усі ці подробиці Кеннет зауважив із першого погляду, як і щілину замкнених віконниць та драбину, що вела на горище. Вказав Вовку на темний отвір і підійшов до дітей. Каганець підморгував вогником.

— Залишили вас? — прошепотів лейтенант.

Полювання на вбивцю раптом стало неважливим. Тепер вони мусили подбати про дітей.

Обидва личка обернулися в його бік, вони дивилися, не розуміючи. Були… Таких худих дітей Кеннету ще ніколи в житті не доводилося бачити, навіть у селах, відрізаних лавинами, де люди на передновку, коли закінчувалися припаси, їли собак, котів, щурів та шкіряні частини одягу й реманенту. Обтягнутий шкірою череп та очі як блюдця. У цих поглядах не було нічого. Пустка, абсолютна, повна відсутність розуміння того, що