Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

берега на інший можна було переправитися поромом, але то ще до війни. Як можна тепер сподіватися перетнути річку? Ерван пережовував свої вбогі припущення, коли з-за очеретів долинули якісь звуки.

Він інстинктивно стиснув свій «калаш». Безгучно наблизився й помітив щоглу легкої піроґи, видовбаної зі стовбура й оснащеної новісіньким «Enduro» Yamaha 45. Саме те, що треба. Ще один крок — і він на кілька секунд застиг, перш ніж збагнув, що бачить.

Якийсь чорний завершував приготування, перевіряв вантаж, гвинт двигуна, запаси пального. Він щойно натягнув помаранчевий рятувальний жилет — ідеальна мішень між двома фронтами. Мабуть, бідолашний не вмів плавати.

Старий добрий Сальво, цілком готовий вирушати у велике плавання…

Ерван упритул наблизився до човна й рвучко перезарядив зброю. Баньямуленґе підскочив і ледь не гепнувся у воду.

— Патроне, — простогнав він і підняв руки.

— Стули пельку.

— Я не міг інакше, я…

— Замовкни, кажу.

Залізти в пірогу; не послизнутися. Човен хилитається, але необхідно втримати рівновагу. Не спускати ока з мурина.

— Патроне, — благав той, не опускаючи рук. — Я можу все пояснити.

— Розкажеш дорогою.

— Дорогою?

Ервану вдалося залізти в довбанку.

— Пливемо на той берег.

— Патроне, там геть недобре. Знову запустять міномети, або ж…

Ерван усівся серед мішків Сальво. Там лежала й славнозвісна валіза. Помахом руки наказав йому зайняти своє місце — біля штурвалу.

— Заводь.

Сальво, без кінця щось бурмочучи, заметушився. Перед Ерваном зненацька заманячіла можливість успішного завершення справи.

Щойно двигун завівся, чорний почав виправдовуватися:

— Я не збирався кидати тебе, патроне, я…

— Звідкіля бабки?

— Я не знаю імен, присягаюся. Великі компанії хочуть колтану.

— Це ніяк не пов’язане зі зброєю?

— Нє. У ці справи я не лізу.

— Але ж про постачання зброї ти знав.

— Почув у дорозі. Так у мене й з’явилася ідея.

— Що за ідея? Покинути мене, щоб здох у лапах тутсі?

— Патроне, на війні як на війні. Коли второпав, що пахне смаленим, я подумав: Сальво, час уже стати самому собі начальником.

— Тобто?

— Замутити власну шахту, найняти власних генеральних.

Ось у чому лихо Африки: ніхто не мріє змінити систему, закони якої — жорстокість, корупція, варварство на всіх рівнях. Навпаки, кожен мріє використовувати її, аби вибороти собі місце під сонцем.

— Брешеш. Навіть ця піроґа доводить, що ти передбачив такий розвиток подій.

— Я купив її вчора. Зуб даю!

— Із таким двигуном?

— Поцупили з шахт, шефе.

— Чому ти не відплив уночі?

— Дозорні, татусю. Вони досі пильнують з обох боків…

Аби надати більшої вірогідності своїм словам, Сальво серйозно морщив лоба.

— А я? Тебе не турбувало, що ти залишаєш мене з порожніми руками серед цих довбаних різників?

Баньямуленґе відчайдушно замотав головою — волів пливти якомога тихіше. Тепер човен, нічим не захищений, вийшов на середину річки: ідеальна мішень. Ерван втиснувся в дно довбанки, намагаючись бути якомога непомітнішим. Сальво згорбився, ніби хмари, що ніяк не хотіли розходитися, всі лягли йому на спину.

— Патроне, білий завжди виплутається. А ми… як у нас кажуть, Бог створював нас уночі…

Завалити його просто посеред річки, решту зробить течія. Але звук пострілу приверне увагу до човна. Власне, проблема в іншому: Ерван не міг холоднокровно вбивати, радше всі ці криваві події повільно вбивали його поступово, від самого початку подорожі…

— Які в тебе плани? Конкретно.

— Кажу ж тобі: найняти солдатів і захопити шахту. Невеличкий, тихий-мирний бізнес.

— У цьому хаосі? — здивувався Ерван.

— Одного дня війна скінчиться, а в мене будуть повні кишені.

До Сальво повернулася впевненість, і він підкріплював свої слова гримасами, які, мабуть, замінювали знаки оклику.

— Мій батько тобі заплатив?

— Небагато, шефе. Зовсім трохи. Я лише мав тобі допомогти.

— Допомогти, чи зупинити?

— Патроне, — у Сальво вихопився короткий регіт, — я зробив усе, що міг…

Ерван урешті-решт посміхнувся. Можна подумати, що в цьому приреченому світі кожна мить особливо насичена. Навпаки: життя тут бентежно легке — це валюта, яка щосекунди падає в ціні.

— Нащо тобі їхати на той берег? — раптом занепокоївся Сальво.

— Треба з деким зустрітися.

— З ким?

Досі скорчений серед мішків і каністр із пальним, Ерван схопив бінокль і оглянув протилежний берег: жодного поруху. Він бачив лише розтрощені укріплення, вирвані з корінням дерева, пошматовані джунглі. Тутсі зі своїми ракетами теж завдали супротивникові чималих збитків. Під цими задимленими руїнами вгадувалася інша частина Лонтано — колишні шахтарські нетрі, що, здавалося, наполегливіше опиралися рокам і джунглям.

— Із Фостеном Муньясезою, — нарешті відповів він і опустив бінокль.

— Мефісто? Нереально! Це ж шеф Інтерагамве!

Небо проясніло, той гігантський лазуровий просвіт між хмар несподівано заспокоїв Ервана. Він зрозумів, що зігрівало йому серце: батькове досьє, стільки разів перечитане вночі. Це позначене жахом дитинство давало останнє, що Ерван, на його думку, міг визнати за батьком: пом’якшувальні обставини.

67

Після розмови з сином Морван заціпенів. Небо ще не очистилося після зливи, хмари стиснули атмосферу так, що все розігрілося до пекельного градусу. Згідно з розрахунками Кросса, невдовзі вони мали прибути до Лонтано.

Не можна сказати, що Ґреґуар упізнавав ті місця: десятки років укрили все монотонною рослинністю. Місцевість просто повертала до початку: ці джунглі завжди були тут, як до, так і після нетривалого втілення загарбницьких мрій білих. Чорні з їхніми війнами, грабежами, насильством становили певну частину незрушного природного порядку: тут не мало рости нічого, крім цього буйного лісу, цього ніжного