Юлія Бонд - Майбутній мій, Юлія Бонд

Епілог 1

Через 1 рік

Олег

Я не палив майже рік, але зараз стою і затягуюсь третьою поспіль цигаркою. Серце скаче галопом по всій грудній клітці, а нерви натягуються як електропроводи перед замиканням.

Звір стоїть поряд, спираючись на дерево. Йому взагалі пофіг.

– Та не сіпайся ти так, друже. Сам професор приїхав. Все буде гуд, – друг намагається мене підбадьорити лясканням по плечу, але я тільки посміхаюся на його репліку.

– Вже сім годин минуло. Це нормально взагалі?

– Нормально. А що ти думав? Діти за п'ять хвилин з'являються? – щиро знущається з мене Звір. – Їх приємно робити, а от чекати на їхнє народження – досить виснажливе заняття.

– Виснажливе? Блядь. Та я казав Машці, що хочу партнерські пологи, то вона навіть слухати не захотіла. Поки вона народить, я точно посивію. – Звір уже не стримується та ірже.

– Дивись, які ми нервові. На пологи він зібрався! Ти б там усім голову відірвав, варто було Марічці тільки пискнути. Ні. Стій тут і чекай.

Я погоджуюсь. Так і є. Якби я був присутній під час пологів, то точно не зміг залишитися байдужим. Скрутив би всю бригаду медиків, якби щось пішло не так. А що могло піти не так – гадки не маю. Я б смикався будь-якому шарудінню.

Минає ще пів години. Ми п'ємо каву з автомата у вестибюлі на першому поверсі. Лікарняні стіни тиснуть на мою психіку, змушуючи все всередині затягуватись у щільний вузол.

Я ходжу коридором, діючи на нерви охоронцеві. Він кидає на мій бік важкий погляд, але мовчить. Все зрозуміло. Таких без п'яти хвилин татусь, як я, він бачить щодня, але це ж моя Марійка, а не якась чергова породілля. Я не можу спокійно сидіти та чекати, поки моя мала кричить на все горло. Те, що вона кричить – не сумніваюся. Упевнений, вона не підбирає виразів і лається так само як вантажник на Привозі.

– Я вас вітаю, шановні. – У вестибюлі з'являється жінка великої статури, одягнена в білий халат і чепчик на голові.

– Народила? – Звір підривається на ноги й рівняється з медичною сестрою, хапаючи останню за руку.

– Народила, – усміхається жінка. – Хлопчик три двісті, а дівчинка два дев'ятсот.

– З нею все добре? – продовжує допит Звір.

Я стою осторонь, слухаючи діалог, і намагаюся перетравити інформацію. Народила! Моя крихітка.

– А хто з вас Олег?

– Ось він. Наш молодий татусь, – Звір тицяє в мій бік пальцем, а я скалюсь. Молодий татусь. Ха!

– Вона так лаялася на вас під час пологів. Але тепер хоче бачити. Можете пройти зі мною, – жінка мило усміхається, а мені щось зовсім невесело. Так і уявляю крики своєї малої: "Старий збоченець, садист".

Я плетуся за медиком, намагаючись не відставати. По хребці біжить холодок, коли ми наближаємося до заповітних дверей у коридорі. Жінка вручає мені стандартний набір: халат, бахіли, пов'язка та чепчик. У поспіху все вдягаю, і просто на ногах, що не гнуться, плетуся далі.

Зупиняюся біля потрібної палати, але довго не наважуюсь зайти. Що сказати? Як посміхнутися? Дідько. Вперше в житті я не знаю, як повестися. Коли народився Макс, я був надто молодим, щоб повністю усвідомити всю ситуацію. Тоді мене просто поставили перед фактом, що я стану батьком. Зараз, через двадцять років, я бачу все в іншому кольорі. По той бік дверей весь мій світ. Моя улюблена маленька дівчинка, яка стала для мене сенсом життя і два крихітних карапузи, яких я люблю найбільше на світі, окрім Машки.

Одним ривком відчиняю двері. Роблю несміливі кроки, завмираю на місці. На лікарняному ліжку лежить моя дівчинка. Бліда вся, замучена, але така щаслива. Маша підіймає на мене погляд і широко посміхається.

– Привіт, – вимовляє крихітка.

Я опускаюся перед нею навколішки. Беру холодну руку у свою долоню і підношу до губ, щоб поцілувати кожен пальчик.

– Як ти, моя гарна? - Я не впізнаю власного голосу. Від самовпевненого Сокола не залишилося й сліду.

– Паршиво, але страшенно щаслива.

– Дякую тобі, дівчинко моя. Ти навіть не уявляєш, що для мене зробила, – це важко повірити, але я плачу. Очі сповнені сльозами щастя, і я не стримую їх.

– Знаєш, Соколе? – Простягає мала. – Я хотіла тебе вбити, коли народжувала. Але зараз мені хочеться, щоб ти завжди був поряд і ніколи не йшов.

Усміхаюся заяві крихітки й підводжуся з колін, щоб поцілувати її. Ніжно торкаюся вилиць, щік, а потім затримуюсь на улюблених губах.

– Подивись на них. Вони такі солодкі. – Марійка хитає у бік кувезів, і я охоче підходжу до двох крихітних грудочок.

Перекладаю погляд з одного на іншого. Боже, які вони маленькі.

Ось лежить син. Точно він. І зовсім не тому, що одягнений у блакитний костюм. Ні. Він має серйозне обличчя. Брови, що насупилися, щільно стислі губи, та й взагалі, це пацан. Точна копія мене.

Донька. Така ніжна, мила. Рожеві щічки, акуратні маленькі губи. Вона смішно хмурить носик уві сні, коли я тягнуся до неї, щоб прочитати рожеву бирку на її крихітній ручці: "Соколовська М.К., 20.08.2013, 16:55, дівчинка, 2900 гм., 49 см".

***

Через три дні

Я знову вимірюю кроками вестибюль в Одеському пологовому будинку. Звір помітно нервує, постійно поглядаючи на годинник. У коридорі з'являється Маша та дві медсестри, які тримають на руках моїх дітей. Я дивлюся на свою крихітку, широко посміхаючись. Моя улюблена дівчинка. Вона просто світиться від щастя. Я тягнуся до малої, обіймаю за талію і цілуючи в щоку. Звір тактовно відтісняє мене убік, а потім міцно стискає Машку.

– Тату, я теж тебе рада бачити. – Маша плескає по батьківському плечі, ковтаючи сльози радості. – Дякую за те, що ти є, мій улюблений татку.

– Це тобі спасибі, пане. Ти зробила мене найщасливішим. Боже, я дід у сорок один рік.

– Ну ти ж хотів зі мною поріднитися і стати дідом, забув? – Я криво посміхаюся, згадуючи події річної давності, коли Звір застав мене у своєму басейні.

– Хотів. Тільки я думав, ми разом з тобою дідами станемо, Соколе. А так, виходить, не справедливо. Хтось у сорок – батько, а хтось – дід.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍