Адалін Черно - На межі бажання, Адалін Черно

Глава 40

Аня

— Ми ж не будемо… робити це тут?

Попри важкість внизу живота й нестримне бажання зняти з Руслана кофту, я ставлю це дурне запитання й чекаю відповіді.

— Чому ні? — з лукавою усмішкою відповідає він. — Маєш щось проти сексу на природі?

— Тут можуть бути люди, — обережно зазначаю я, відчуваючи, як щоки починає пекти.

— Які люди, Аню, — Руслан сміється й зовсім не збирається злазити з мене, навпаки, він проводить рукою по моїх грудях, спускається до талії, заводить руку під кофту й шепоче: — Насрати мені на людей. Я хочу тебе трахнути. Тут і зараз.

Я хочу щось відповісти, але мовчки кладу руки на його м’язисте тіло, провожу долонями вниз, зачіпаючи значну опуклість, на що з його рота зривається гучне шипіння. Руслан впивається в мої губи поцілунком, мнучи їх і не дозволяючи мені ні секунди подумати.

— Розстебни кофту, — шепоче він, відриваючись і підвівшись на коліна.

Руслан оглядається на всі боки й зауважує:

— Тут нікого немає. Повна тиша. І нас ніхто не побачить. Принаймні подробиці — точно.

З ним я інша. Ще місяць тому я й подумати не могла, що від таких слів буду збуджуватися більше, і що наважуся на секс на порожньому пляжі біля річки. Зараз же я саме це й роблю, слухняно розстібаю кофту, відтягую поли в боки й залишаюся перед ним оголеною.

— Стисни соски між пальців, — шепоче Руслан, і я слухняно роблю те, що він просить.

Кладу руки на груди, затискаю рожеві соски між своїх пальців та вигинаюся, коли пальці Руслана проникають під мої штани, попередньо розстебнувши ґудзик на них. Він обережно проводить по чутливому клітору, торкається його, пестить. Я ж заплющую очі та уривчасто дихаю, відчуваючи, як тугий вузол всередині стягується ще сильніше.

— Ти моя, — гарчить Руслан і одним ривком тягне мої джинси до щиколоток.

Я залишаюся практично повністю оголеною. Прохолодний пісок дряпає шкіру, але Руслан швидко вгадує причину того, чому я скривилася, підіймає мене і змінює положення. Тепер він внизу, а я зверху. Оглядаюся й, дійсно не помітивши нікого навколо, дивлюся на Руслана.

— Ти п’єш таблетки?

Кілька секунд я мовчки дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, про що йде мова, а потім киваю. Я п’ю протизаплідні вже давно, щойно зрозуміла, що народити дитину в наших із Ванею умовах було б цілковитою маячнею.

— Я не взяв презервативи, — пояснює Руслан, помітивши мій здивований погляд. — Я здоровий. У мене є довідка, і я не спав ні з ким без гумки.

— А в мене про здоров’я не запитаєш? — жартую, хоча насправді розумію, що в нього до мене чи не найвищий рівень довіри.

— Я бачив результати твоїх аналізів, — віджартовується він і тягне до мене руки. — Іди сюди, годі розмов.

Руки Руслана лягають мені на талію, він злегка підводиться, цілує мої груди, обхоплює ротом сосок, прикушує, дражнить.

— Хочу тебе, — шепоче тихо, але достатньо гучно для того, щоб я почула.

Кількома рухами Руслан звільняє член від штанів і боксерів, тягне їх вниз і змушує мене осідлати його, широко розставивши ноги. Його велика м’яка голівка впирається в мій клітор, Руслан робить рухи стегнами, я відчуваю, як іскри задоволення розносяться всім тілом. Я охаю та впираюся руками в його масивні груди.

Руслан підіймає мене за стегна і входить одним різким поштовхом. Крик задоволення зривається з наших губ, і я думаю про те, чи мине це коли-небудь?

— Мало, — гарчить Руслан. — Мені тебе завжди мало. Завжди!

Його слова врізаються у свідомість і залишаються там, зігріваючи думки. Мені теж мало. Учора, сьогодні, здається, що ми ніколи раніше цим не займалися, й ось зараз, у нас перший раз. Єдиний. Ми обоє на емоціях, наше дихання на рваних видихах і важких глибоких вдихах. Ми обіймаємо одне одного до подряпин на шкірі й цілуємо до покусаних губ. Пристрасть захоплює та заволодіває так сильно, що неможливо відірватися одне від одного. Руслан підтримує мене під сідниці й люто штовхається стегнами, внизу живота з’являється важкість, яка поширюється всім тілом.

На останніх поштовхах я кричу й падаю на Руслана, зариваючись долонями в пісок і здригаючись усім тілом. Він слідує за мною, гарчить, щось тихо шепоче, після чого поштовхи припиняються, і ми обоє знесилені лягаємо на пісок.

Коли стає холодно, ми одягаємося й підіймаємося на гору до дороги. Я кидаю останній погляд на озеро, насичуюсь його красою та йду до мотоцикла. Ми не розмовляємо, я надягаю шолом, захист на спину й ми дістаємося додому ближче до ранку. Йдемо в душову кабінку, вмикаємо гарячу воду, Руслан підходить зі спини, міцно обіймає мене за талію і притискає до себе.

Я раптом усвідомлюю, що всю дорогу ми мовчали, та й зараз тишу порушує лише плескіт води в душі.

— Я хочу, щоб ці дні були ідеальними, — шепоче Руслан, цілуючи мене в плече. — Вони повинні залишитися в нашій пам’яті назавжди, тому що зараз ми обоє справжні, наші почуття оголені до межі, — він замовкає, а я відчуваю якусь щемливу тугу, ніби це має припинитися, і він має рацію — ми повинні все запам’ятати.

— Ми обов’язково запам’ятаємо, — шепочу, ковтаючи сльози, які раптово взялися десь нізвідки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍