Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

во­на зло­жи­ла своїм фа­ри­сей­ським поцілуєм на ваші чисті ус­та, і не да­вай­те­ся їй ніко­ли цілу­ва­ти!

Я схи­ли­ла­ся уд­ру­ге, і наші ус­та злу­чи­ли­ся дов­гим щи­рим поцілуєм.

- Тепер був би… бу­ла би пані Мар­ко з ме­не за­до­во­ле­на, - про­шеп­та­ла більше до се­бе, а відтак ска­за­ла вго­лос: - Ви не заміти­ли, стріля­ла за ва­ми очи­ма і за ним, чи він спог­ля­дає зчас­та на вас. Але і він, На­тал­ко, і він не по­до­бається мені.

- Чому? - спи­та­ла я сти­ха.

- Я вже знаю, чо­му.

- Що він був по­ви­нен ос­та­ти­ся? - го­во­ри­ла я несміли­во.

- О, ні, не з тієї од­ної при­чи­ни, але так вза­галі. По-пер­ше: чо­го прий­шов до вас те­пер, ко­ли ніби по­горд­жу­вав ва­ми, а що­най­мен­ше ста­рав­ся вас пе­ре­ко­на­ти, що ви йо­му бай­дужі? Чо­му не відвіду­вав вас, ко­ли жи­ла ще Мар­ко? Те, що був на по­хо­роні, інша річ, хоч був би ліпше зро­бив, ко­ли би був не прий­шов. Мені ви­диться, що явив­ся тоді з ціка­вості; з якої? То вже моя тай­на чи влас­ти­во комбінація. О, він стра­тив вже той змисл чис­то­ти, кот­рий лу­чив вас дав­но. Ах, На­та­лоч­ко! - до­да­ла жур­ли­во. - Я жу­рю­ся тим, що ви йо­го лю­би­те!

- Я не люб­лю йо­го, Ок­са­но! - відповіла я не­пев­ним го­ло­сом.

- Не лю­би­те? - пов­то­ри­ла во­на і ди­ви­ла­ся пи­та­ючим пог­ля­дом на ме­не. - Я вам не вірю, бо ви див­на на­ту­ра. Вжив­ши­ся цілою ду­шею в йо­го істо­ту, лю­би­те йо­го хоч не так, як дав­но, але лю­би­те фан­тазією, пле­каєте фан­тазією то чувст­во.

- Ні, Ок­са­но!

- Ні? Це бу­ло би гар­но, тим гарніше, що він ва­шої лю­бові не гідний, і во­но бу­ло би ліпше для вас, од­нак приз­най­те­ся, що він впли­ває на вас своєю істо­тою!

Я здвиг­ну­ла згор­да пле­чи­ма.

- Ну, так, до цього я приз­на­юся. Він впли­ває на ме­не так, як якась му­зич­на шту­ка, кот­рою чо­ловік раз упи­вав­ся, а відтак по якімсь часі чує її знов. Дру­гий раз не ро­бить во­на на йо­го то са­ме вра­жен­ня, але зво­ру­шує-та­ки в нім де­які стру­ни; во­на ж йо­му знай­ома! Ах, Ок­са­но, він ди­ти­на тієї са­мої нації, що й я!

Вона усміхну­ла­ся смут­но і ска­за­ла півго­ло­сом:

- А я би хотіла, На­та­лоч­ко, щоб ви лю­би­ли ко­го іншо­го.

Кого? - я не пи­та­ла. Спа­ленівши сильно при її сло­вах, я відвер­ну­ла­ся від неї і мов­ча­ла. В мені за­би­ло­ся сер­це, не­на­чеб ме­не зло­вив хто на лихім учин­ку. Я зна­ла, що во­на ма­ла на думці Мар­ка, але я не мог­ла о нім з нею го­во­ри­ти. Мені зда­ва­ло­ся все, ще ко­ли го­во­рить зо мною про йо­го, ста­рається за­зир­ну­ти в мою ду­шу, щоб відтак до­нес­ти о стані її йо­му. А то­го я не хотіла. Ні, ні за що в світі не­хай не дізнається він, що лю­би­ти лю­би­ла я влас­ти­во йо­го, що з довір'ям звер­та­ла­ся ду­ша моя лиш до йо­го, але що я бе­рег­ла ту тай­ну в гли­бині сер­ця і о ній не смів ніхто дізна­ти­ся. Ах, я бу­ла ди­ти­на, ко­ли ду­ма­ла, що йо­го розгніва­ло моє знай­омст­во з Оря­ди­ном! Що це мог­ло йо­го об­хо­ди­ти? Не­по­бо­ри­ма си­ла тяг­ну­ла ме­не до йо­го, до спокійно­го, до вірно­го, до «арис­ток­ра­та ду­ху», і я відчу­ва­ла, що в по­житті з та­ким чо­ловіком мож­на відзис­ка­ти ду­шев­ний су­покій і пізна­ти те, що зветься щас­тям, а він відопх­нув ме­не і те­пер ос­та­лась я, мов без вес­ла в човні…

Орядин?

В ме­не змор­щи­ли­ся ми­мо­волі грізно бро­ви, і я зітхну­ла. Він - то пісня мо­го лю­ду, і я все бу­ду ожив­ля­ти­ся при її зву­ках, бу­ду або ра­ду­ва­ти­ся, або то­ну­ти в сльозах, а Мар­ко… ні, над ним спи­ня­ти­ся дум­ка­ми не слід. Ах, яке ж щас­тя, що між на­ми ле­жить мо­ре!…

Я не по­ми­ля­ла­ся; Ок­са­на пи­са­ла до йо­го, во­на зра­ди­ла­ся раз са­ма з тим пе­ре­до мною, але це не по­мо­же йо­му нічо­го. Не­хай пи­ше йо­му, що я люб­лю Оря­ди­на, сер­це йо­го не­хай кри­ва­виться, як моє, щось та­ке бо­дай при­га­дує лю­дині, що во­на жи­ве…

- Так, так, На­тал­ко, - го­во­ри­ла Ок­са­на далі, ко­ли я не відзи­ва­ла­ся до неї, по­то­нув­ши в дум­ках. - Я хотіла би, щоб ви лю­би­ли ко­го іншо­го, а Оря­ди­на ви­ки­ну­ли з сер­ця. З ним не бу­ли би ви щас­ливі. А рrо­роs, - до­да­ла за­раз живіше, - пані Мар­ко зна­ла про ваші ко­лишні відно­си­ни до йо­го?…

- Знала, Ок­са­но, або що?

Вона усміхну­ла­ся.

- Чи вам не при­хо­ди­ло ніко­ли да дум­ку, як во­на ті відно­си­ни ро­зуміла?

- Розуміла їх так, як я, - відповіла я, зчу­до­ва­на тим пи­тан­ням, - а то, що ми розійшли­ся во­ро­жо і що пе­ред кож­дим з нас ле­жить інший шлях, кінці кот­рих не зійдуться, ма­буть, ніко­ли!

Вона розсміялась ти­хо.

- Ви по­ми­ляєте­ся, люб­ко, - відка­за­ла хит­ро. - Во­на бу­ла май­же пе­ре­ко­на­на, що з вас і Оря­ди­на вий­де па­ра, і во­на не мов­ча­ла об тім, На­тал­ко!

- Кому го­во­ри­ла о тім? - спи­та­ла я з не­таєним стра­хом, і в мені на­че дух за­пер­ло… Ах, я вже відга­ду­ва­ла все…

- Свому си­нові го­во­ри­ла о тім…

- А він повірив?

- Спершу не вірив, але те­пер вірить.

- І що ж, Ок­са­но? - спи­та­ла я, си­лу­ючись на­дар­мо усміхну­ти­ся.

- Що ж! Чи вам за­ле­жить на тім, щоб Мар­ко знав прав­ду?

Я не відповіда­ла. Здвиг­нув­ши гор­до пле­чи­ма, я мов­ча­ла з опу­ще­ни­ми вділ очи­ма і уп­ря­мо сту­ле­ни­ми ус­та­ми.

- Це не доб­ре, що ви такі горді: він та­кож та­кий, і він не на­ки­неться вам ніко­ли!

- Чи маю я то­му ко­ри­ти­ся?

Її ли­це приб­ра­ло на­раз виг­ляд хо­лод­ний, і во­на ска­за­ла спокійним, рішу­чим го­ло­сом:

- Отже, ви лю­би­те Оря­ди­на?

Я все ще мов­ча­ла. Я не­мов зав­зя­ла­ся не відповіда­ти на її пи­тан­ня, не ви­яв­ля­ти їй своєї душі і ос­та­ви­ти її будь-що-будь в несвідо­мості. Чувст­во уп­ря­мості, кот­ре за­во­лоділо в сій хви­лині мною, бу­ло та­ке сильне, що я чу­ла, що пе­ре­мо­же в мені і го­лос сер­ця. Чи це доб­ре бу­ло, я не ду­ма­ла, мені бу­ло це навіть бай­ду­же.

- Любите все ще в нім те, що мав дав­но, а чо­го вже те­пер не має. Ах! - ска­за­ла на­раз з не­таєним жа­лем. - Ви на­ле­жи­те та­кож до тих, що жи­вуть більше чувст­вом, як умом, і кот­рих тре­ба про­ва­ди­ти, мов ма­лих дітей. Те­пер зда­ло­ся б вам десь виїха­ти, розірва­ти­ся, [132] відсвіжи­ти ум, пізна­ти інших лю­дей, а ви заг­ре­бані, спря­тані, мов в улію, ба­чи­те ли­ше йо­го!

- Чому ви мені оце го­во­ри­те, Ок­са­но? - спи­та­ла я в неї не без до­ко­ру.

- Бо мені вас жаль, і я вас люб­лю, як свою рідну сест­ру. Я не по­вин­на се го­во­ри­ти, але