Рудольф Рудольфович Лускач - Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач

які взялися тут чортзна-звідки. Мабуть, вони помітили нас ще вчора, і їм приглянулося наше спорядження, зброя, коні. В такому дикому краю для волоцюг це дуже цінні речі, от вони й вирішили будь-що оволодіти ними. І вибрали для цього місце справді диявольськи зручне. Інакше все це взагалі не пояснити.

— А знаєш, Федоре Лаврентійовичу, це схоже на правду, — підтримав його Чижов після коротких роздумів. — Це може бути якась зграя, що боїться світла наших днів. Та ми виведемо її на сонечко. Як ти гадаєш, Єменка? — блиснув мисливець соколиними очима.

— Може, й так, але невже ти зараз же хочеш кинутися в погоню?

— Це було б важкувато. Зазнавши невдачі, бандюги намагатимуться залізти в такі нетрі, де й сам чорт спіткнеться. Та знайдуться, де їм діватись? Навряд, щоб у них були коні, а пішки в тайзі далеко не зайдеш. Ні, на цих птахів доведеться послати спеціальну експедицію з участю органів державної безпеки.

На тому всі й погодилися, і як тільки Олег трохи опам'ятався, ми рушили в дальшу путь. Щоб запобігти поворотному нападові бандитів, ми вжили відповідних заходів. Попереду пустили собак, за ними їхав Єменка з рушницею напоготові, а потім, на відстані тридцяти-сорока метрів, посувалися всі інші, також готові щомиті застосувати зброю.

Їхати ущелиною було препогано, коні спотикалися, з неймовірною вправністю долаючи кам'яні завали, яких було так багато, що ми вже й лік їм втратили. Іноді доводилося злазити з коней і відкочувати валуни, що коштувало нам великих сил і поту. В одному, мабуть найвужчому, місці дорогу перегородив уламок скелі, який ми ніяк не могли відсунути.

— Що ж тепер? — запитав лісничий.

— До виходу з ущелини лишилося якихось дві версти, а пройшли ми вже добрих десять. За всяку ціну треба відсунути цей камінець з дороги; ех, був би у нас підривний порох! — зітхнув Єменка.

— Підривний порох? — недбало запитав Олег. — Амоніт не підійде?

— Амоніт? Це в десять раз краще. Але де ж його взяти? — бідкався тунгус.

— У моїй геологічній скриньці. Там є все, що потрібно геологові: компас, молоток, кишеньковий нівелір та інший інструмент, а також амоніт. Вистачить на десяток таких камінців, — лаконічно пояснив геолог.

— Ніколи не думав, що ви такий запасливий, — здивувався Чижов.

— І цю небезпечну вибухівку ви теж припасли для соболиних ловів? — запитав Шульгін.

— Самі бачите, що за даних обставин вона дуже до речі, — відповів Олег не моргнувши.

Тим часом принесли скриньку, і сам господар відкрив її. Він передав Старобору молоток і спеціальне долото, пояснивши, де треба довбати дірки, бо сам Олег ще не міг працювати — різкі рухи руками боляче віддавалися в його пораненій голові.

Коли все було готове, Олег заклав заряди, і ми швидко відійшли. Кілька вибухів струсонуло ущелину, і луна покотилася по скелях, віддаляючись і западаючи в неосяжні розколини й закутки.

Величезна брила розлетілася на кілька уламків, у повітрі продзижчали дрібні осколки. Коли торохкотіння уляглося й каміння перестало обсипатися з навислих стін, ми побачили, що прохід вільний.

За півгодини ми вибралися з ущелини, де підступні вбивці приготували нам таку небезпечну пастку.

Рельєф раптом змінився. Перед нами прослалася долина, в синюватому тумані якої м'яко тануло зелене море тайги. Затремтіло нагріте повітря, яскраво-зелений праліс почав мінитися темними тінями й заколихався, зашумів, наче морський прибій, і тайга справді стала схожа на море.

Олег скаржився на біль у голові, і ми вирішили зробити привал. Розміститися треба було так, щоб добре бачити все навкруги, бо після нападу всі стали обережнішими.

Тайга тут була густа. Суцільними масивами росли високі кедри, й смереки, і тільки по краях цих масивів виднілися вільхи та берези. Нарешті, ми побачили кілька лужків, і на одному з них, біля муркотливої річечки у затишку під невисоким горбом отаборилися. Тамара старанно доглядала Олега. Поки ми ставили палатки, вона влаштувала його поблизу багаття, а після вечері одразу ж примусила хлопця лягти.

Тим часом біля вогнища точилися розмови — всі обмірковували пригоду з нападом. Я почував себе стомленим і пішов до палатки. Тут сиділа Тамара, й мені здалося, що я прийшов невчасно. Я вже хотів було вийти, та Олег спинив мене.

— Залиштесь, Тамара чекала на вас, щоб я не був тут сам. Вона вже хоче йти спати в свою палатку.

За хвилину Тамара вийшла. Я зручно ліг на своїй постелі, — після чаю мене зовсім зморила втома.

Якусь хвилину Олег мовчки дивився на мене, потім підпер голову рукою, і обличчя його стало дуже серйозне. Він оглянув нашу тісну палатку, немов хотів пересвідчитися, що ми тут самі, і попросив:

— Рудольфе Рудольфовичу, може б ви глянули, чи нікого немає біля нашої палатки?

Я сприйняв це прохання як каприз хворого, але вийшов. Багаття помалу дотлівало, усі вже розійшлися по своїх палатках. Це помітно заспокоїло Олега, і, коли я знову ліг, він, трохи виждавши, стиха заговорив:

— Мушу вам де в чому відкритися. За інших обставин я б цього не зробив, але сьогоднішній випадок довів мені, що мовчати більше не можна. Та перш ніж сказати вам, у чому справа, я хотів би знати, що ви думаєте про напад.

— Гм, що я про нього думаю? Не знаю навіть, що й подумати. Тайги я не знаю, тому схильний поділити думку Шульгіна. Напевне, це була якась банда.

— Безперечно. А вас не дивує, що бандити стріляли саме в мене?

— Справді, я про це не подумав. Може, це випадковість? Чому невідомі розбійники з глухої тайги мали б убивати саме вас?

Олегове обличчя спохмурніло, і він майже пошепки мовив:

— Вони цілили саме в мене, і для цього є дуже серйозна причина…

Я спантеличено поглядав на геолога, Чи не гарячка в нього? Але обличчя у хлопця було ясне, хоч трохи й схудле. І говорив він цілком тверезо.

— Не розумію вас, —