Олександр Остапович Авдєєнко - Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко

речі. На протилежний берег Кам'яниці його перевіз старий на плоскодонному човні. Години через півтори він привіз Івана назад.

У хатині на розжареній плиті кипіла вода, посеред кімнати на купі свіжої соломи стояла порожня діжка і лежала мочалка.

— Ось, куме, лазню для тебе приготував. Запаршивів, мабуть, у дорозі. Роздягайся, я тобі спину потру. — Не чекаючи згоди Івана, він вилив у діжку окропу, розбавив його холодною водою.

Господар явки хотів роздивитися свого гостя докладно.

«Говерлі», співробітнику «Відділу таємних операцій», було відомо, що «Білий» має розпізнавальний знак, витатуйований під пахвою.

Дорофій Глібов не знав, що позначений особливим тавром. Спеціалісти «Бізона» приспали Дорофія і без його згоди накололи йому шифр. «Говерла» одержав інструкцію, хто і з чим прийде до нього і як його перевірити.

Допомагаючи Івану помитися, старий ніби ненароком підніме йому руку, загляне під пахву, і переконається, чи це та людина, за яку себе видає.

Дунай Іванович не підозрював про підготовлювану пастку. Але він не попався, бо не захотів купатися в діжці і показувати своє зовсім не запаршивіле тіло.

Засміявся, сказав:

— Лікарю, зцілися спочатку сам! Стояти біля тебе важко — від тебе тхне і ти брудний!

— Даремно, виходить, старався? — образився старий. — Мийся!

— Не буду. Ніколи.

Щільно завісивши вікно, Іван відкрив чемодан, вийняв мішок із спорядженням і, нічого не пояснюючи, повільно почав надівати «жаб'ячу» одежу.

— Куди ти збираєшся?

— На побачення з дівчатами, — пожартував Іван.

— Ні, справді?

— Не догадуєшся?

— Невже зараз і підеш?

— Триматиму курс туди, а куди потраплю, не знаю. Якщо до світанку не повернуся, повідом Уварову…

— Повернешся!..

Старий притих і шанобливо, з цікавістю, дивився, як Іван натягував вовняний комбінезон і светр, як спритно заліз у гумову оболонку, як нав'ючив на себе балони, рюкзак з мінами, озброївся фінкою, пістолетом, підводним ліхтарем. Дивлячись на Івана, «Говерла» радів, що працюватиме з таким спритним, сильним і безстрашним майстром своєї справи. Такий, якщо станеться лихо, не віддасть себе живим у руки прикордонників.

Поринач ледве посувався, важко переставляючи ноги. Але як тільки потрапив у ріку, зразу став легкий і рухливий.

«Говерла» проводжав його до самої води. Пройшовши кілька кроків, Іван раптом обернувся і промовив:

— На світанку буду вдома. Приготуй чаю, добре натопи піч.

— Все буде. З богом!

Іван розтанув у темряві.

«Говерла» ще довго стояв на березі, в тіні кущів і в думках супроводжував поринача. Підхоплений гірськими водами Кам'яниці, він пропливає повз монастирський сад, бетонну башту міської водокачки, огинає явірський стадіон, рухається вздовж набережної, перетинає по рівнині залізничний вузол, циганську слобідку і на виду у прикордонної застави виривається разом з

Кам'яницею на простір Тиси, трохи вище магістралі Львів — Явір — Будапешт. Звідси до цілі недалеко. На стрімкій течії Тиси він підкрадається до залізничного моста… У «Говерли» перехопило подих, коли він уявив собі, як Іван пірнає на дно Тиси, як встановлює міни, такі гарні на вигляд…

Монастирська дзвіниця зустріла і провела північ дванадцятьма протяжними ударами.

В усіх келіях погасло світло. Тільки у віконці вівтаря за гратами світився вогник чергової лампадки. Ігуменя боялася злодіїв і цілу добу підтримувала у монастирській церкві невгасимий вогонь.

Усю ніч «Говерла» не спав: готувався зустріти свого хороброго напарника.

Перед світанком спустився до річки.

Іван нечутно виринув на поверхню Кам'яниці. Чорний, слизький, пропахлий мулом, він виліз на берег і впав на каміння. Віддихавшись, попросив сигарету.

— Не можна тут, — прошепотів старий. — Потерпи. Вдома запалиш.

— Дай хоч пожувати. — Він кинув у рот сигарету, пожував і виплюнув. — Аж легше стало! Не можу я без курева після такої роботи. І без жаркої печі теж не можу. Натопив?

— Усе в порядку. Ходімо!

Повертався Іван вільніше. За спиною не було важкого рюкзака.

В хатині справді порядок: жарко, мов у лазні, на столі кипів самовар, розставлені тарілки з закускою.

Іван скинув із себе спорядження, рушником витер мокре, червоне від холоду тіло.

— Дай сюди, продеру як слід. — «Говерла» досуха витер йому спину і груди. Та коли він несподівано смикнув ліву руку Івана, торкнув темну впадину під пахвою, той відскочив і зареготав.

— Що з тобою? — посміхнувся лікар.

— Лоскотно.

«Нічого, встигну ще перевірити, — подумав старий. — Власне, що там перевіряти, і так ясно. Але про всяк випадок проконтролювати треба».

Іван підійшов до стола, шумно потягнув носом.

— Чудово! Справжнє угощення. Браво, бравіссімо! —

Він поплескав долонею по голих грудях, сам себе запросив до столу. — Прего, андіамо а тавола! [5]

Приємно здивований господар підхопив італійську мову гостя:

— Седете, прего! Мангіате! [6]

Іван чемно вклонився.

— Ві рінграціо. [7]

Не одягаючись, тільки щільно закутавшись у волохате простирадло, він сів за стіл. Після гарячого чаю Іван перестав хрипіти, до нього повернувся нормальний голос, щоки порожевіли, очі заблищали.

Повеселішав і лікар.

— Де ти вивчав італійську? — спитав він.

— Там, де всі нею говорять.

— І довго ти жив