Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

Костянтин кивнув:

- Так, я вже давно за ним спостерігаю. Цей нахаба весь вечір роздягає тебе очима.

Я присунулася до Костянтина і прошепотіла йому над вухом:

- Це неввічливо?

Він завагався:

- В принципі, так.

Я розстебнула верхній ґудзик на його сорочці.

- Тебе це дратує?

В очах Костянтина заграли небезпечні вогники:

- Не уявляєш, як. - Здається, він здогадався, що я збиралася робити.

Я провела пальцем по його шиї, дійшла до губів. Хлопець за сусіднім столиком мало не впав зі стільця, спостерігаючи за нами.

- Покараємо його?

Костянтин усміхнувся:

- Як?

Я потягнулася до його губ:

- Я саме над цим працюю.

Відірвавшись від Костянтина, я глянула на сусідній столик. Хлопець зник. Не витримав, бідолаха! Вибач, хлопче, це був просто жарт. Костянтин швиденько розрахувався з офіціантом і потягнув мене до виходу.

- Костю, ми кудись запізнюємося? Чому ти так поспішаєш?

Він зупинився і повернувся до мене. Його очі палали. Так, Костянтин теж не розуміє жартів. Він поцілував мене, почав знімати бретельки з моїх плечей.

- Костю, припини! Не тут же!

Я вирвалася і поправила сукню. Він знов ухопив мене і притиснув до себе.

- Марго, я хочу тебе. Просто зараз. Тут є непоганий готель. Чудові номери, готичний стиль, королівські ліжка…

Так. І королівські підвіконня теж.

- Ні, Костю. Я не можу тут. Мені тут не подобається, їдьмо додому. Будь ласка.

Не подобається? Брехня! І доволі непрофесійна. Ти не можеш? Ти не хочеш, бо тобі здається, що це неправильно. Тобі здається, що так ти зрадиш Яна? Дурненька! Не місце зраджують, а людину. Яке значення, де ти спиш з Костянтином? Головне, що ти спиш із ним, одержуєш свій ковток насолоди, а потім мучишся від похмілля і мрієш про Яна. Невже тебе не турбує ця ситуація? Не жени мене, Марго! Послухай, хоч раз у житті послухай мене! Інколи я кажу корисні речі.

- Марго, кицю, ти де? - Костянтин зазирав мені у вічі. - Що?

- Ти так замріялася, от я й питаю, де ти. Десь далеко-далеко від мене. - Його голос був сумним.

- Костю, вибач, я втомилася. Відвези мене додому.

- Гаразд. Піду подивлюся, чого вони так довго не підганяють машину. Почекай на мене тут. Тільки нікуди не відходь. Я миттю.

Він зник. Я залишилась стояти на сходах, спершись на масивні гранітні перила. Ніч була прохолодною і такою зоряною. Із зали долинала приємна музика. Ніжна і сумна.

Ну, давай, говори, що хотіла. В нас є трохи часу. - Гаразд, Марго. Ти заплуталася. Ти заблукала і потрапила в дуже небезпечну ситуацію. Ти навіть не розумієш, наскільки це все серйозно. - Ближче до справи, будь ласка. - Так, так. Ти починаєш втрачати відчуття реальности. Світ з Яном поступово замінює тобі справжній світ. У стосунках з Костянтином ти просто пливеш за течією, сприймаючи їх як щось тимчасове. Дивний і незрозумілий сон. Ти повністю зосередилася на Янові, увірувавши в його існування.

Сходинка по сходинці я спустилася вниз, вийшла на охайну стежинку, яка вела до мініатюрного саду. Ліворуч паралельно стежині зміївся напівзруйнований кам'яний мур, оповитий диким виноградом. Праворуч росли великі кущі білих троянд. Заглиблена у бесіду зі своїм внутрішнім голосом, я підійшла до одного з них і почала у темряві обережно пестити квітку. Вона сяяла. Вона була схожа на зірку Нгайя.

Гаразд, я заплуталася. Проте чому ти вирішила, що Янів світ - нереальний? Це не просто сон. Я вірю, що Ян існує. І до того ж у мене є докази. Багато доказів. Його браслет, моє люстерко, сережки і ланцюжок, які я забула на полиці в його ванній, і ще кілька дрібничок, які мені вдалося залишити в Тому світі. Це доводить, що він існує. А ще мої зустрічі з незнайомими людьми, які потім впізнавали мене тут. А відвідини ресторанів, крамничок, інших місць, де я досі ніколи не бувала? Все збігається, все. Я не могла це вигадати. Ні. Занадто складно. Чи, навпаки, занадто просто. Чи, може, ти натякаєш, що в мене дар передбачення?

Я нахилилася і понюхала квітку. Зимовий запах, витончена краса. Крижані пелюстки і полум'я в центрі бутона.

Ні, Марго. Йдеться не про передбачення. Облишмо на мить містичну абракадабру і поміркуємо логічно. Принаймні, спробуємо. Можливо, твоє Там все-таки існує. - Ага! - Припустимо, що це - якийсь інший світ. - Ага! - Що «Ага»? Це все одно нічого не доводить. - Чому? - Тому що ти народилася не Там, а Тут. Тут - це твій світ, Марго. Наукою давно доведено, що водночас можна знаходитися лише в одному місці. Ти ж намагаєшся розірватися на два світи. Це неможливо. І небезпечно. Твоя реальність - це Костянтин. - Ні! Мені потрібен Ян. Я його ще й шукатиму в цьому світі. Я знайду його. А… а… а якщо й не знайду, то відшукаю дорогу в його світ. Не на одну ніч, а назавжди. І до біса твою науку і все, що вона довела! - Ти заплуталася, Марго. Тобі потрібна дружня допомога, підтримка, порада. - Заткнися, все! Я не хочу більше з тобою розмовляти. Ти - боягузка і скигля.

- Тебе збуджують тільки старі чи в нормальних чоловіків теж є шанс?

Я озирнулася. На стежці стояв хлопець у яскраво-червоній сорочці. От так! «Іспанець» з-за сусіднього столика! Він що, стежив за мною?

- Мені не потрібні нормальні чоловіки. Я шукаю надзвичайних.

- Вважай, що вже знайшла! - Щось в його голосі змусило мене здригнутися.

Я подивилася навкруги. Ані душі. Страх злегка торкнувся моєї спини, провів пальцем вздовж хребта, губами припав до шиї. Вікна «Elite» м'яко світилися в тридцяти метрах від мене. Треба ж було так замислитися! Хлопець ступив до мене, я відступила.