Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

- Послухайте, якщо вам подобається лякати жінок, то пошукайте для своїх жартів когось іншого!

Я повернулася і швидким кроком пішла геть. Він наздогнав мене майже на виході з саду, вхопив і повалив на землю.

- Я бачу, тобі подобається дратувати чоловіків?

Його очі вже були навпроти моїх, і я побачила в них сльози. Збоку дивлячись, могло б здатися, що він уже заздалегідь плакав від розуміння того, що збирався мені заподіяти. Щось на зразок чуттєвого зв'язку між катом і його жертвою. Проте це було не так. Він плакав од люті. Нестримної люті до мене. Люті, яка примушувала його завдати мені болю, розчавити, змішати з землею, на якій я лежала.

Про такі ситуації написано безліч книг. Рекомендації і поради фахівців, психологічні трюки, силові прийоми і сотні тестів на тему: «Чи не потенційна ти жертва?» Безглузді, нікому не потрібні книжки. Відкрию вам маленьку таємницю: від усіх них одна-єдина користь. Якби бодай одна з них була у мене під рукою в тій ситуації, я, не вагаючись, врізала б нею тій сволоті поміж очі, і сподіваюся, з користю для себе. Оце і все, на що годяться такі книжки.

Спочатку я й не пручалася. Ніби сторонній спостерігач, дивилася, як він заголює мене і рве білизну. Моє тіло вимкнулося. Відмовилося працювати. Не знаю, як інші жінки поводяться в таких ситуаціях. Мабуть, все це суто індивідуально. Я розуміла, що треба пручатися, проте моє тіло не підкорялося наказам. Може, через те, що в ту мить ним намагався керувати хтось інший? Клин клином вибивають. Був потрібен ще один шок, щоб зламати блокування, утворене попереднім. Мої руки гарячково обмацували землю, аж ось одна торкнулася чогось колючого. Вкритого шпичаками. Стовбур білих троянд із куща, біля якого ми лежали. Я вхопила його, щосили стиснула руку.

Як добре. Просто надзвичайно добре. Добре, що боляче, бо я знову відчувала своє тіло. Він саме намагався розсунути мої ноги, коли я стиснула стовбур рукою і майже водночас міцно стулила коліна, щосили придавивши його руку. Це його здивувало. Сліди від моїх нігтів на обличчі здивували його ще більше. Він почав заламувати мені руки і необачно звільнив рот від своєї долоні. Я ще міцніше звела ноги, відкинула голову назад і, падаючи в нічне небо, протяжно прокричала одне-єдине слово:

- Я-а-а-ан-е-е-е-е-е-е!!!

Здалося, що мене почула вся земля. Здалося, що я оглухла від свого власного крику.

Наступної миті хлопець якось дивно скотився з мене. Ні, не він сам скотився, його скотили. Тепер він лежав на землі, так само, як ще мить тому я, а верхи на ньому сидів Костянтин і зосереджено працював. Він не бив його, ні. Бійка передбачає розпач, крики, спонтанність рухів. Костянтин мовчки працював: спокійно, послідовно, механічно. Лівою рукою він тримав хлопця за комір, а правою до міліметра вивіреними рухами бив його в обличчя, яке помалу перетворювалося на темну пляму.

Я спостерігала за мордобоєм, лежачи спиною до куща троянд. Шпичаки кололи, та я цього не відчувала. По якомусь часі Костянтин залишив хлопця, який уже й не пручався, а просто скрутився, намагаючись захистити живіт, і підвівся. Він прискіпливо огледів свій піджак, струсив з нього уявний пил. Мені здалося, у такий спосіб він намагався заспокоїтися. Потім повернувся до мене, важко дихаючи. Широко розплющивши очі, Костянтин придивився до мого обличчя, ковзнув поглядом по сукні і ногах і сказав, чітко вимовляючи кожне слово:

- Що він з тобою зробив?

- Нічого. Зі мною усе гаразд. (Марго, це не відповідь, а текст телеграми.)

Костянтин кивнув. Спокійно, діловито.

- Гаразд. - І знову повернувся до хлопця, який саме доволі невдало намагався підвестися. Костянтин почав працювати ногами. Зосереджено, монотонно: голова, ребра, хребет, нирки. Перейшов на інший бік. Низ живота, живіт, груди, обличчя. Повернувся назад, і все спочатку. Голова, ребра, хребет…

Хлопець не рухався, його тіло здригалося від ударів Костянтина. В голові промайнула божевільна думка: «Він хотів керувати моїм тілом, а вийшло, що його тілом керує Костянтин. Він сильніший, йому й керувати».

Я почала підводитися. Різкий біль у лівій руці. Я подивилася на неї. Кров… Боляче, Марго? Це звичайна подряпина. А тепер уяви, що відчуває той хлопець. Черевики Костянтина - не шпичаки троянди. Припини, якщо не пізно!

Я вхопила Костянтина за руку:

- Костю! Костю, зупинися! Припини, будь ласка! Костю, я благаю тебе, не треба! Годі! Не треба більше! Ти вб'єш його! Ти чуєш мене? Ти його вб'єш!

Він озирнувся, уважно обдивився мене з ніг до голови і серйозно сказав:

- Він на це заслуговує. - І знов повернувся до справи. Я кинулася йому на груди, обняла за плечі:

- Ні, Костю! Ні. Так не можна! Ми не можемо вирішувати, хто на що заслуговує. Залиш його. Годі вже. Годі!!!

Костянтин вхопив мене за руки, стиснув їх так, що я скрикнула від болю.

- Годі, кажеш? Та таку погань треба вбивати. Чуєш? Вбивати, винищувати, викидати, як сміття, як бруд, бо такі не заслуговують на життя. А що, якби мене не було поруч? Що, якби він тебе зґвалтував? Тоді ти благала б, щоб я його вбив. Тоді ти сама б мені ніж подала. - Він ще міцніше стиснув мої руки і прокричав в саме обличчя:

- А що, якби він тебе вбив? Що тоді? І ти ще жалієш цю наволоч??? - Він відштовхнув мене. Я витерла краплини його слини з обличчя. Подивилася на свою руку. Чорт! Я ж забула, що вона в крові. Тепер, мабуть, розмазала по щоках.

- Костю, я його не жалію. - Я говорила спокійно і повільно, наче збираючись з думками. - І не знаю, що було б, якби, аби та якщо б. Я тільки знаю, що ти мені допоміг, і я тобі дуже вдячна. А ще я знаю, що ти мало не вбив цього хлопця. - Мій голос мимоволі гучнішав. - А ще я знаю, що ми не можемо кинути його тут, бо він помре. Він помре, Костю, бо