Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

Я замовив твою улюблену гаму - чорний, сірий і рожевий. Якщо ні - поміняємо на інші.

Я мовчала.

- Пішли додому, крихітко. Жінкам не можна сидіти на холодному.

Ми підвелися. Я бачила, що йому важко вимовляти слово «пробач». Це трохи втішало. Значить, залізним чоловікам теж іноді буває важко.

- Мені дуже прикро, що я не порадився з тобою. Я не звик радитися з жінками та ще з такими маленькими дівчатками, як ти. Я те зробив. Прости мені.

Я здивовано глянула на нього. Що це - трюк професійного адвоката чи справжня щирість? Ми піднімалися сходами.

- Проте замок просто необхідно було замінити надійнішим.

Я зітхнула:

- Раніше в цьому не було жодної потреби. В мене нічого красти.

- Тепер є.

Боже мій, як я втомилася!

- Костянтине, я хочу їсти.

Він одразу пожвавішав - аякже, з'явилася робота для справжніх чоловіків - годувати зголоднілих дівчаток.

- Це не проблема. Зараз же поїдемо у ресторан. От тільки покажу тобі ще один сюрприз.

Я починала ненавидіти сюрпризи.

- Ще один чудовий сюрприз? Дай-но спробую вгадати… Ти викинув Алі з вікна?

Він усміхнувся.

- Ні. Хоч він на це заслуговує. Я купив тобі сукню. Прекрасну сукню для моєї прекрасної дівчинки.

Я божеволію. Я повільно божеволію. Крок за кроком.

Ми підійшли до дверей моєї (?) квартири.

- Чорний оксамит зі срібним візерунком, так?

Костянтин завмер на порозі, озирнувся і здивовано

подивився на мене.

- Звідки ти знаєш? Ти що, бачила, як я її купував? Ні, неможливо. Проте, як ти…

Я позіхнула і втомлено махнула рукою:

- Дрібниці. Просто здогадалася. Я ж відьма.

За півгодини ми їхали в «Elite».

В задумі я совала біфштекс по тарілці. Розрізала його на шматочки - це кораблі. Кров із напівсирого м'яса - море. Поділивши кораблі на дві флотилії, я згрупувала їх одну навпроти одної. Адміралом однієї призначила Костянтина, Другою керувала сама.

Ну що ж, спробуємо розібратися в ситуації. Я не люблю Цього чоловіка. Швидкий рух виделкою - один із моїх кораблів перемістився на сантиметр вперед. Ні, що я кажу? Не на сантиметр, а… Як вони там називаються? Ага! На одну морську милю. Наступ почався. Він лякає мене - ще один мій корабель напнув вітрила. Він руйнує мене - перший корабель перемістився ще на одну морську милю, і таким чином подолав майже половину відстані до супротивника. Так, мої три ходи зроблено.

Подивимося, як нам відповість Костянтин. Виделка завмерла над шматочком м'яса, перепрошую, кораблем. Він мною захоплюється - на милю вперед. Я його ваблю - той само фрегат… ні, фрегати в мене, Костянтин грає потужнішими фішками, щось важче, скажімо, крейсер, той само крейсер здолав ще одну милю. Я йому потрібна - він щосили врізається в мій фрегат, бере його на абордаж і тягне до моєї флотилії. Він мене не відпустить - до моїх кораблів одна-єдина миля, я наказую відступати, та вже пізно. Крейсер ішов упевнено, розрізаючи гострим носом червону поверхню води (крови). І… і… я його хочу - виделка зашкребла по тарілці. Я його хочу! Крейсер досяг лівого флангу моєї флотилії. Я його хочу!!! Мої кораблі у паніці. Я хочу його!!! Мій флот розбито. Я хочу його!!! Крейсер легко ковзнув краєм миски і шматочком м'яса впав на білу скатертину, де навколо нього відразу розпливлася темно-червона пляма крови.

- Марго! - Костянтин швидко накрив пляму серветкою. Наче труп простирадлом. - Що ти робиш?

- Граю.

Він здивовано глянув на мене і відкинувся на спинку крісла.

- Граєш? У що?

- У морський бій.

Костянтин усміхнувся, лагідно і вибачливо:

- Хіба мама не вчила тебе, що з їжею не бавляться?

Я засміялася.

- Я знаю цю цитату!

- Що?

- Це слова папуги з мультфільму «Цар-лев». Не бачив?

Він хмикнув:

- Я не дивлюся мультфільмів.

- Ах, ну звичайно ж! Такий дорослий дядько і мультфільми. Несерйозно.

- Марго, дівчинко, і тобі ж не п'ять років.

- О-у! А що, вікове обмеження поширюється вже і на мультфільми?? «Після п'яти років заборонено»? Дякую, що попередив. Тепер знатиму, що майже щодня порушую закон.

Костянтин підняв руки жестом - «Здаюся!»

- Тихо, тихо! Заспокойся! Ти неправильно мене зрозуміла. Я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що…

- Що не такий ти вже старий?

Він примружив очі.

- Марго, ти мене провокуєш? Намагаєшся розлютити? Навіщо?

Я вмочила палець у кров зі своєї тарілки і піднесла його до губів Костянтина.

- А мені подобається гратися з вогнем. Тебе це непокоїть?

- Ні. Мене це збуджує. - Він злизав кров з кінчика мого пальця. Поцілував його, полоскотав зубами, знов поцілував.

- Що ти зі мною робиш, Марго?

Я мовчки дивилася на нього.

- Може, потанцюємо?

Ні. Цей паркет знає мене і Яна. Хай так і залишається.

- Вибач, Костю. Щось не хочеться.

Він спохмурнів.

- Соромишся танцювати зі мною на людях?

Я кинула на нього швидкий погляд:

- Не кажи дурниць! Мені начхати на людей і байдуже, що вони скажуть чи подумають. Ти сам знаєш. - Я обвела приміщення поглядом нудьги. - І взагалі, тут нудно. Я хочу бешкетувати!

Якийсь час я вивчала відвідувачів за сусідніми столиками, доки знайшла підходящу жертву.

- Костю! - Я прихилилася до нього ближче. - Бачиш хлопця за сусіднім столиком? В яскраво-червоній сорочці, схожий на іспанця.