Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

задніх лапах, як кенгуру. Мисливці зловили також кілька ящірок-молохів[79], тіла яких укриті шкіряними шипами різних розмірів, тигрову змію, лусконогу ящірку[80] та пару птахів, т. зв. великих зимородків, або коокабурра. Останні відразу нагадали Томекові О’Донеллів. Адже це коокабурра своїм неприємним хихотінням привернула увагу золотошукачів до Томека, який намагався сховатися від них. Але, на жаль, уже було пізно для прогулянки до ущелини золотошукачів. Томек вирішив піти туди із самого ранку. Це мав бути його прощальний візит до О’Донеллів, оскільки австралійська експедиція звіроловів уже закінчувалася. В обмін на ведмедиків коала й кількох гірських кенгуру Бентлі зобов’язувався дати звіроловам низку цікавих австралійських птахів, яких було багато в зоологічному парку Мельбурна.

Уранці наступного дня Томек осідлав поні й разом із Динго вирушив в ущелину. Без будь-яких перешкод він дістався до скелі, що перекривала шлях до стоянки золотошукачів. Томек прив’язав поні до дерева, а сам разом із Динго видерся на скелю. О’Донелли сиділи біля вогнища. Вони смажили рибу, яку зловили в струмку. Томек зістрибнув зі скелі й підбіг до них.

— Ого, у нас приємний гість! — вигукнув старший О’Донелл, побачивши Томека. — А я вже думав, що ти образився. Я радий, що можу попрощатися з тобою перед від’їздом з Австралії.

— Я приїхав довідатися, чи не потрібна вам наша допомога. Бачу, що ваш син почуває себе значно краще, — відповів Томек.

— Рана вже заживає. Завтра вирушаємо до Сіднея, звідки кораблі відпливають до Європи. Ми повертаємося на батьківщину, до Ірландії. Завдяки тобі ми повернемося туди з грішми, потрібними для того, щоб розпочати нове життя.

— Ми також незабаром залишимо Австралію, — повідомив Томек.

О’Донелли на кожному кроці виявляли Томекові свою вдячність. Вони пригостили його сніданком, а потім провели час у дружній бесіді. Допіру по двох годинах Томек почав збиратися в дорогу до табору. Під час прощання старий О’Донелл дуже розхвилювався. Він затримав у руці Томекову долоню й промовив:

— Я приготував тобі маленький дарунок на згадку. Він зацікавить тебе, оскільки це свого роду річ унікальна. В ущелині я знайшов дивовижну глину, що змінює свій колір, коли занурити її в морську воду. За вагою шматка цієї глини можна зробити висновок, що вона — не звичайна.

По цих словах О’Донелл вийняв із заплічника шматок глини завбільшки з кулак дорослого чоловіка й акуратно загорнув його в картату носову хустинку.

— Пообіцяй мені, що ти нікому не покажеш цієї глини доти, доки не зануриш її в морську воду. Це буде для тебе сюрприз, а для мене велика приємність. Добре? — попрохав О’Донелл.

— Якщо ви бажаєте, я огляну ваш подарунок на кораблі, де в мене буде досить морської води.

— Я переконаний, що такий джентльмен, як ти, дотримає свого слова.

Томек ледве стримував сміх. Ну й дивак цей старий! Чому він із такою повагою говорить про шматок звичайнісінької глини? Але Томек не мав наміру позбавляти старого задоволення. Тому він узяв згорток і насилу запхав його до кишені.

— Тільки не загуби, — нагадав О’Донелл. — Це буде для тебе приємна несподіванка.

— Дуже дякую. Не загублю, будьте спокійні, — пообіцяв Томек, прощаючись із золотошукачами.

Томек рушив назад до табору. Важкий шматок глини дуже заважав йому в дорозі. Прибувши до табору, він зразу кинув дарунок О’Донелла у валізку й тут же забув про нього.

У наступні кілька днів звіролови активно готувалися до від’їзду: майстрували клітки для тварин, робили запаси корму для них. Нарешті настав час від’їзду. Одного дня на світанку звіролови згорнули табір і вирушили на південь. Вони їхали дуже повільно, оскільки везли із собою велику кількість упійманих тварин. Час від часу доводилося зупинятись на тривалий відпочинок, вичищати клітки, годувати тварин, поповнювати запаси кормів, що забирало чимало часу. Але турбота про гігієну тварин давала чудові результати. Чотириногі в’язні добре переносили неволю. Деякі з них навіть устигли подружитися з ловцями.

Наближався кінець листопада. Спека далася мандрівникам узнаки. Вільмовський із тривогою очікував настання найжаркішого в Австралії місяця літа, яке мало розпочатися через кілька днів. Нечисленні річки та струмки, що витікали з гір, почали пересихати, трава жовкла прямо на очах, земля твердла й тріскалась від спеки. Побоювання Бентлі, що літо буде засушливим, справджувалися.

Нарешті, після дуже виснажливої дороги, експедиція досягла берега річки. Бентлі вважав, що це одна з приток річки Муррей. На його думку, за два дні їзди вниз за течією цієї притоки знаходилася залізнична станція. Тепер забезпечення експедиції водою було гарантоване. Вільмовський, щоб дати відпочинок людям і коням, розпорядився зробити кількаденний привал. Майже весь пообідній час звіролови розвантажували клітки з тваринами та встановлювали намети.

Під вечір Томек вирішив скупатися в річці. Він роздягнувся й разом із Динго з задоволенням хлюпався в теплій воді. Скупавшись, вони почали бродити по воді біля самого берега. Раптом грізне гарчання собаки привернуло його увагу. Динго побачив якесь дивне звірятко й поплив до нього з усіх сил. Томек побіг услід за ним. Він побачив спинку тварини, що виступала з води й була вкрита шерстю; голова дивної істоти закінчувалася дзьобом, подібним до качиного. Томек тут же пригадав, що Смуга дорогою з Варшави до Трієста розповідав йому про подібних звіряток, які живуть в Австралії.

— На допомогу! Качконіс! — про всяк випадок крикнув він, оскільки не був упевнений, чи безпечна ця дивна тваринка.

Але поки прибігли мисливці, качконіс пірнув під воду, махнувши хвостом під самісіньким носом у Динго. Собака пірнув за ним у воду, але незабаром виплив на поверхню, голосно пирскаючи.

— Що трапилось? — з тривогою запитав Вільмовський, зупинившись на березі річки.

— Я бачив качконоса! Динго намагався його схопити, але він пірнув у воду