Едуард Миколайович Успенський - 25 професій Маші Філіпенко

до дрібниць: від гардероба, де з дітьми починає працювати витівник, до теплого приміщення для батьків, що очікують малюків… Але…

Чомусь без оцього «але» дещо у нас ще ніколи не обходиться… Але… занедужує Дід Мороз. Заміну йому вчасно не підготували, і на дитячий майданчик запрошуються «варяги». Адміністрація клубу не знайшла нічого кращого, як запропонувати роль Діда Мороза заїжджій знаменитості — цирковому клоуну Івану Шубовстю…»

Ретроспекція. Працюємо ми в Хомську. Несподівано з'являється адміністратор з філармонії:

— Врятуйте заради бога! Пожежа!

— Що таке?

— Дід Мороз захворів. Поїхав.

— Ага… зрозуміло. До. сусідньої філармонії. Є така хвороба «тамбільшеплатизм».

Адміністратор напосідає:

— Виручайте, друзі. Як сольний концерт оформимо — три ставки. Квитки на всі спектаклі продано. І роль невелика. Інакше ми пропали. Спробуй зараз знайди дідуся… І потім, це ж для дітей, їй-богу, халтура непогана.

На естрадній мові будь-який виступ не за графіком називається халтурою. Навіть якщо він у найкращому міському клубі. Ну, я й ризикнув.

«… запропонувати роль Діда Мороза заїжджій знаменитості — цирковому клоуну Івану Шубовстю. І видовище Неначе підмінили. Замість стрункого, продуманого спектаклю дітям пропонується галаслива вигадка з цілковитим розбещенням дітей, заяложеними естрадними прийомами, з набором давніх банальних жартів.

Дід Мороз співає на сцені, притупує ногами і хіба що не ходить на руках. Цим підривається віра дітей у фольклор, у народні традиції. І що дивно: двох «старих» персонажів — Простуду і Вітра у Голові мовби підмінили. Актори, що раніше добре грали, почали загравати із залом, блазнювати, як на поганій естраді. Внаслідок цього діти, виходячи з клубу, співають їхні пісеньки. Пісеньки негативних персонажів! Бажано було б, аби адміністрація філармонії в подальшому не проводила таких ризикованих експериментів».

— Ну і як? — запитала бабуся. — Що мені про це думати?

— Нічого. Дурний папір дурної людини з газети.

— Вони все брешуть, — сказав Топилін. — Вистава була дуже смішна.

— Та й документ смішний, — сказала бабуся. — Але виставу на стіл не покладеш, а допис — осьо!

— Я не впевнений, бабусю, що він у них є, — сказав я. — А по-друге, у мене є протиотрута.

— Допис у них є, не сумнівайся, — вирішила Віра Петрівна. — А про протиотруту розкажи. І взагалі, поясни, що там сталось.

Ретроспекція для бабусі. Приходимо ми в клуб. Оглянули майданчик, познайомились з акторами, і я почав текст вистави читати. Вона називалась «Таємний лист Діду Морозу». Сюжет був такий. Дід Мороз мав піднести дітям як подарунок веселих акторів, пісні, музику, ну й так далі. Все те з'являлось із секретних дверей після виголошення чарівних слів. Чарівні слова знав Дід Мороз. А де були таємні двері, він не відав. Його помічники мали залишити йому на ялинці листа з точними координатами.

Йому треба було знайти листа, потім відшукати двері і вимовити чарівні слова. І всі бажання виконувались, усім ставало весело, ішов концерт і видавались подарунки. Але…

Але… Знову те «але», без якого у нас ще іноді подекуди нічого ніколи не обходиться… Але двоє, чарівних лиходіїв — Простуда і Вітер у Голові заважали Діду Морозу. Вони проникали на ялинку, переодягнувшись у Снігуроньку і Зайчика, і викрадали листа. Потім вони коїли чимало капостей, смішили дітей, обманювали дідуся і благополучно опинялися на чарівному смітнику.

Коротше, сюжет цікавий і жвавий, і персонажі задумані непогані. Але як же нікчемно написано! Неначе дві різні людини працювали — гарний сюжетник і кепський розробник-гуморист. Прочитав я вступне слово Діда Мороза і мало не посинів. Усе там перераховувалось. Скільки шкіл побудовано в місті, і скільки заводів працює, і скільки хліба та картоплі зібрано, і скільки чавунного литва вироблено на душу населення. І за все спасибі! І все — найкраще в світі! І все це — турбота про підростаюче покоління. Особливо, звічна річ, литво чавунне, бетономішалки і блоки крупнопанельні.

— Ну що ж, — кажу. — Все дуже славно. Працювати можна. Несіть мені шубу, валянки і бороду шість на вісім. До речі, доведеться ще трошки акцентики розставити, а то у вас діти від оцих бетономішалок з нудьги перемруть.

Їм не до акцентів. Вони на все згодні. У них Дід Мороз уже два спектаклі грав з температурою 38°.

Заходився я усе переробляти. Начебто все так само, а все не так. Заходжу до залу і починаю з дітьми вітатись. А як до них звертатись, нібито не знаю, в словах плутаюсь. І Снігуронька тоді здогадується:

Снігуронька. Ага, дідусю! Ти ж не знаєш, у яке місто потрапив. Адже ти по всій країні літаєш, от і заплутався!

Дід Мороз. Цілком вірно, втомився ваш дідусь, заморочився. То куди ж я приїхав?

Снігуронька. А ти сам здогадайся, дідусю! А ми з дітками тобі підкажемо.

Дід Мороз. Ну гаразд, підказуйте! Чим славне ваше місто?

Снігуронька. Це місто, дідусю, — центр великого хлібного краю. Тут збирається стільки батонів і четвертин чорного, що на півкраїни вистачить.

Дід Мороз. Ну тоді це Київ. Здоровенькі були, діти!

(Сміх у залі)

Снігуронька. Не вгадав, дідусю. Але я тобі ще натякну.

Дід Мороз. Натякни, натякни, любонько. Тільки тоненько так. Не в лоб.

Снігуронька. У цьому місті є великі нафтоперегінні заводи. І вирощується велика кількість квітів. За кількістю гвоздик ми стоїмо на першому місті в країні.

Дід Мороз. Отже, це Баку. Салям алейкум, юні бакинчики! Принесіть мені негайно винограду. Вельми за ним скучив.

Снігуронька. Знову ти не вгадав. Дітки, а тепер ви підкажіть дідусеві. Ви ж краще знаєте своє місто.

Дід Мороз. Це розумно, внученько. Ну, скажіть мені, дітки, що у вас ще є цікаве?