Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

мене дивилося вселенське зло. На мить я відсахнувся від свого зображення. Це справді був не я, а мій звір, який хоч і сховався у підсвідомості, проте залишив свій відбиток на моєму лиці і в моїх очах. Першим рефлексом було усміхнутися і в такий спосіб позбутися того страшного виразу. Але м’язи обличчя не корилися. Це тривало якусь мить, мені ж здалося, що минула ціла хвилина.

— Ну, так це ж інша справа! — широке лице Різниченка вкрила добра посмішка. — А я вже був подумав, що в тебе вселився той, про кого я читав.

Я ще раз глянув у люстерко: тепер на мене дивився чоловік середнього віку; на лівій частині обличчя в нього поблискували плями від недавніх виразок. Майнуло в голові, що якщо відростити бакенбарди, то тих плям не буде помітно. А ще я подумав, що тридцять років тому, коли писався вірш, навряд чи хтось міг би подумати про бісів, і що вони — біси, коли закінчиться термін їхнього шабашу, так легко мімікрірують у безрогих і привласнять усе, що їхні раби створили протягом трьох поколінь. У них у руках тепер не зотлілі догми вигаданої ними ж моралі, а важілі багато впливовіші — гроші. Вони купують усіх і вся, а головне — закони.

Раптом Різниченко поцікавився:

— А нащо тобі той нещасний? Ну, про якого писав Ігор…

— Схоже, він цілий місяць носив у собі емігранта, — відказав я.

Колега, поміркувавши, попрохав:

— Поясни.

Я процитував:

— Ноеслиангелы небесные прервут нам игры наши бесные, мы в наше пекло эмигрируем!.. На жаль, між їхнім пеклом і нашим світом існує чимало каналів і «бєси», про яких ти пишеш, завжди відвідували нас, немало таких гостей і тепер з’являється. Допомагають їм ті, що перефарбувалися, чи, як ти пишеш, «мімікрірували».

Добродушно-іронічний вираз на лиці мого друга раптом зник; воно стало зосередженим.

— Це щось із області фантастики? — поцікавився без тіні іронії.

— Скоріше з області містики.

— А що таке містика?

— Ну, те, що насправді існує і підтверджене тисячами фактів, але не може бути пояснене жодним з відомих людині інструментів пізнання. — Мені згадалися мої зустрічі з темними на межі з астральним світом, жах, який спершу мене охоплював, і збайдужіння, а потім і зневага до них, яку я не приховував, коли вступав з ними в діалог. Я додав: — Це та ж реальність, але досі ні ким не пояснена.

Несподівано від Різниченка долинув уривок з пісеньки «Гоп, кумо, не журися…» Він витяг з кишені і приклав до вуха телефон.

— В центрі я… — сказав. — Гаразд, зайду, куплю.

Ми піднялися.

— Дякую за словник, — сказав Олекса.

— А я тобі — за вірш. Вставлю його в нову звірину», якщо жити залишуся. Ти не проти?

І тут я, несподівано для себе, запитав:

— Олексо, тобі ні про що не каже ім’я молдавської поетеси Маріци… — я назвав прізвище. — Адже Кишинів від вас зовсім недалеко.

Він помовчав, щось згадуючи, потім озвався:

— Хтось із наших її перекладав… Не пригадаю хто. Якщо треба, я з’ясую і дам знати.

— Не варто. Забудь.

Я не поспішав полишати сквер і дивився вслід моєму другові, що перевальцем віддалявся. Він мав постать боцмана. Принаймні, таким я уявляв собі зверхника над матросами — міцної статури, не метушливого, літнього чоловіка.

Перед тим як піти, я підвівся і уважно оглянув сквер. Пильність знедавна стала рисою мого характеру. До того ж звір у мені, хоч і не був активним, але й не зник.

І тут від собору долинув гомін — на майдані, навпроти брами зупинилася невелика колона з червоними гаслами і прапорами.

«Схоже, якась ліва партія, — майнуло в голові. — Теж мені, знайшли місце…»

Кілька чоловіків середнього віку відділилися від гурту і зайшли до храму. Я очікував, що ті, котрі залишилися, почнуть мітинг. Проте люди змішалися, про щось мирно гомоніли. Прапори і транспаранти притулили до стіни. Це були старі і дуже старі люди з обличчями кольору ракушняка. Зблизька ж, коли я підійшов, то завважив, що лики їхні були обтягнені пожовклим пергаментом. Вони прийшли у світ ще на початку минулого століття. І попри те, що це були чоловіки й жінки, геть старі й не дуже, потворні і шляхетні, їх поєднувала одна спільна риса — на обличчі кожного з них відбивалася одержимість — полум’яне прагнення чогось. Усі вони були темні, хіба що крім кількох діток — онуків, яких вони привели з собою. На мить примарилося, що я проходжу повз цвинтар, де кучкуються мерці; звідти, як мені здалося, війнуло зотлілою плоттю. Але клубок колючого дроту в мені, який досі не робив спроби вирватися назовні, свідчив, що то були не прибульці з Орбу, а темні світу цього. Вони мене впізнали. Ну, не вони — земні, а та астральна складова їхньої аури, яка перебуває у постійному контакті з Темним сателітом планети. Всі вони, крім їхніх онуків, провели мене ворожими поглядами. Чому ворожими? Переконаний, вони й самі того не усвідомлюють. Їхніми очима дивився кадебіст Бутко і його поплічники — мешканці похмурого сателіту. Раптом до свідомості долинули слова пророцтва; вони линули разом із низьким чоловічим голосом, що їх промовляв, з того виміру, де рятувалася моя сутність у час вальпургієвої ночі. «І бачив я звірину, яка з моря виходила, і мала вона сім голів і десять рогів. А на головах у неї були богозневажені імена…» Я справді бачив звірину… Ні — те що від неї зосталося. Незабаром вона зовсім відійде в потойбіччя, а людей мучитиме вже не вона, а лиха пам’ять про її діяння. Я знав з пророцтва: через тридцять шість поколінь звірина знову буде випущена з безодні — тепер уже востаннє і на короткий час.