Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

Перш ніж підсунути Тимкові клітку, я вирішив її трохи відремонтувати, заходився стукати молотком, скребти напилком.

— Робити тобі нічого, га? — сказала Неля: злякалася, що я знову відкрию свою пташину лікарню.

Олена Станіславівна стала на мій бік і зробила Нелі зауваження:

— Треба поважати не тільки свої справи, Нелю! Не тільки свої захоплення. Кожен робить те, що вмів: один грає на піаніно, другий складає вірші, а третій ремонтує клітку… І все це для чогось та потрібно!

Олена Станіславівна часто любить підкреслювати, що люди, у яких немає ніяких надзвичайних здібностей (наприклад, я), також мають право на повагу і можуть приносити не шкоду, а навіть деяку користь. І тут вона знову все поставила на свої місця: одному — тобто Нелі — бути піаністкою, а другому — тобто мені — длубатися з молотком і напилком.

«А насправді, — думав я, — від Нелиної гри нікому ще користі не було, а моя клітка принесе Тимкові радість!»

Ти, Олю, скажеш, що все це негарно і нескромно з мого боку. Та я закреслювати ці рядки все одно не буду: як написав, так і написав! Бо не можна ж думати, що коли людина не вміє грати на піаніно чи писати вірші, то вона вже зовсім ні на що не здатна.

— Я вирішив, що ми з Тимком лікуватимемо птахів разом у нього вдома.

Та тепер я вже знав, що «знахідку» на пустирі має хтось стерегти. Бо поки я збігаю по Тимка, її можуть забрати, як той горщик для квітів. Але хто ж стерегтиме?

І тут, Олю, мені довелося трохи порушити твоє попередження і розповісти Білці. Я не міг вчинити інакше, бо потрібна була Білчина допомога. Я думаю, Олю, нічого страшного у цьому немає, адже Білка — твоя краща подруга, і вона заприсяглася мені, що нікому нічого не скаже. Бо й справді Фелікс, може, й зовсім не хоче, щоб усі знали, як ми виховуємо його молодшого брата.

Спочатку Білка, звісно, почала обурюватися:

— Чому це Оля доручила таку справу тобі, а не мені особисто?! Адже виховувати маленьких — це жіноча справа, а не чоловіча! До того ж тебе самого ще треба виховувати й перевиховувати! Чому вона, така справедлива, раптом так разюче несправедливо вчинила?

Мені довелося трохи прибрехати, щоб якось заспокоїти Білку. Я сказав:

— Оля саме тобі й доручила виконати кілька найвідповідальніших справ, від яких на дев'яносто дев'ять процентів залежить, чи виконаємо ми її прохання! Сьогодні для початку ти повинна постерегти клітку…

Білка здригнулася:

— Клітку?

— Пташину, пташину!.. — заспокоїв я.

— А навіщо це потрібно?

— Поки що не скажу. Але Оля дуже тебе просила… Ти маєш залізти в кімнату одного недобудованого будинку і таємно, не виказуючи себе, постерегти звідти клітку, яка стоятиме на вікні. Поки я не приведу Тимка.

От, виявляється, Олю, яку справу ти доручила Білці! А ти й сама про це не знала, так? Вибач, будь ласка.

Коля

Коля пише Олі

Після школи ми з Білкою тягли мою клітку вулицею, потім ледве втиснулися в автобус: нести її вулицею було незручно, вона ж дуже велика. Всі пасажири лаяли нас, бо клітка заважала їм входити і виходити на зупинках.

Ми пробралися на той же пустир, до будинку, який виріс ще на півповерха, та все одно він здавався мені в сутінках напівзруйнованою старою фортецею.

Ми поставили клітку на те саме місце, звідки зник мій горщик для квітів. Потім я підсадив Білку, і вона влізла у кімнату, в якій не було ще ні підлоги, ні дверей, ні обштукатурених стін. А головне, не було світла.

— Ти повинна загартовувати волю для виконання наступних Олиних доручень, — сказав я. — Тому не бійся! Сховайся в кутку і пильнуй за кліткою. Нікому не дозволяй її забирати…

— А хто може її забрати? — перелякано запитала Білка.

— Ех, ти! А ще член «Загону Справедливих»! Сиди тихо й пильнуй. Ми з Тимком скоро прийдемо… Але ти не подавай голосу!

Голос у Білки від страху взагалі пропав, бо вона мені нічого не відповіла.

Невдовзі ми з Тимком з'явилися на пустирі. Я знову тримав його за руку, знову принюхувався, щоб знайти шлях до несподіваної знахідки. А поблизу недобудованого будинку знову замружився і сказав:

— Не дивлюся, а бачу! Як це загадково: в будинку ще ніхто не живе, а у вікні вже стоїть пташина клітка!

Тимко підбіг ближче. І присів навпочіпки від захоплення і здивування:

— Звідки вона тут?

— Чого тільки не буває на світі!.. — відповів я.

Щоб Білка знала, що це ми стягуємо клітку вниз, я голосно промовив:

— Ось ми з тобою, Тимко, і знайшли нарешті несподівану знахідку!

Але в темному кутку кімнати все одно щось зашаруділо.

— Там хтось ховається! — скрикнув Тимко.

У цю мить я мав би показати себе сміливцем. Тому я, не замислюючись, заліз на вікно, сплигнув у кімнату й погукав:

— Ану, хто тут є? Виходь!

Ніхто не вийшов. Білка причаїлася в кутку. Я навіть не відчув її дихання.

— Здалося!.. — повідомив я Тимкові, стрибаючи на землю.

— Яка гарна клітка! — захоплювався він, відчиняючи дверцята. — Ціла пташина хатка! Я таких не бачив…

— Вона саморобна, — пояснив я. — Таких у магазинах не продають.

— Га-арна! Мій Фелікс теж уміє різні речі з дерева майструвати.