Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

А от у нас у клубі один відомий артист виступав, так йому просто із залу різні запитання задавали. І він одразу відгадував. Тільки червонів і потів. Мені мама з татом розказували.

— Ну, друже мій, то ж справжній артист. А я, можна сказати, з самодіяльності… Зате я не червонію і не потію!

— А як же «Операція МШО»? — запитав Тимко.

— Почнеться! Потерпи трохи. На все свій час. Я допоможу тобі знайти Олю, але, як би це сказати… через тебе самого.

— Через мене?

— Ну звичайно! Тому що ти ось тут, зі мною поряд, тебе я бачу і в будь-який момент можу схопити за руку. Зрозумів?

— Ні.

— Потерпи трохи: зрозумієш!

— А ти дай сам собі яке-небудь замовлення, — попросив Тимко.

— Руку!.. — скомандував я, закочуючи очі й водночас ворушачи вухами. Тоді схопив Тимкову руку, геть забруднену чорнилом, і прошепотів: — Ти, Тимофію, записуєш в окремому зошиті, які книги прочитав і які фільми подивився.

Тимко від захоплення простягнув мені другу руку. Я схопив її також. Сеанс тривав.

— Ти, Тимофію, прочитав «Гіперболоїд» аж сім разів! А фільм «Подвиг розвідника» дивився одинадцять… Ні, ні, зачекай… Скажу точніше! Дванадцять разів!

— Можна, я покличу хлопців із двору? — пошепки попросив Тимко. — Можна?.. Нехай вони теж почують!

— Ні, не треба. Це відволікатиме мене. Я повинен максимально зосередитися на головному об'єкті відгадування, тобто в даному випадку — на тобі.

— Ще що-небудь… — прошепотів Тимко.

Я озирнувся по сторонах, начебто розмірковуючи, що б таке мені ще вгадати.

— Тільки не підглядай, — попередив Тимко.

— Ти мені не довіряєш?! Гаразд. Тоді я зараз побачу щось таке, чого не може бути видно, бо цей предмет лежить у шафі. Або, скажімо, у письмовому столі. Руку!.. Другу!..

Я схопив закаляні чорнилом Тимкові руки, закотив очі, поворушив вухами — і зробив чергове «відкриття».

— У лівій шухляді письмового столу в тебе лежить «Швамбранія»!

— Ні, — на мій великий подив промовив Тимко. — Вона там увесь час лежала, а вчора увечері я її читав і залишив під подушкою.

— Запізніла реакція! От бачиш: це вже втома. Я перенапружився. На кожному сеансі треба відгадувати щось одне, — сказав я. І втомлено бухнувся на канапу.

Дивну Тимкову манеру обідати, починаючи з другої страви, я вирішив залишити на наступний сеанс. Інакше просто нічого буде відгадувати!

— Не хвилюйся, будь ласка, — почав утішати мене Тимко. — «Швамбранія» у мене завжди лежала у лівій шухляді. Тож можна вважати, що ти відгадав. Не хвилюйся!

Мій сеанс, незважаючи на осічку, полонив Тимофія. Я бачив це й зробив іще одне припущення:

— Не треба було хапати тебе за обидві руки. Це не за правилами. Слід брати тільки одну руку.

— Але ж ти все одно відгадав, — продовжував утішати мене добрий Тимко. І тихо попросив: — А яку-небудь несподівану знахідку ти не можеш знайти? На вулиці чи на пустирі…

— Ні, зараз не можу. Занадто велика перевтома. Ослабла чутливість. Розумієш? А наступного разу я що-небудь обов'язково відшукаю!

Ми попрощалися. І я вибрався через вікно на вулицю. Те, що я входив і виходив через вікно, дуже подобалося Тимкові. І я вирішив взагалі не користуватися дверима в його квартирі.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Дуже добре, що ти так енергійно завойовуєш Тимкове довір'я.

Адже я хочу, щоб він до тебе прив'язався і зовсім не засмутився, коли згодом довідається, що я поїхала далеко, в Заполяр'я, і більше, певно, не повернуся… Ти дуже добре взявся за діло.

Але чи залишається у Тимка час на уроки? Ось що мене хвилює.

Артамонов бачить, що я одержую листи, і чомусь вельми цікавиться, від кого саме. Разів із п'ять уже запитував…

Оля

Коля пише Олі

Ти, Олю, марно хвилюєшся про Тимкові уроки: я кілька разів перевіряв, як він виконує домашні завдання, і навіть зміг зробити йому деякі зауваження. У цьому, звісно, немає нічого дивного: адже він у другому класі, а я як-не-як у шостому. І все-таки приємно відчувати себе вчителем… Я тепер завжди його перевірятиму.

Тимко сказав, що Фелікс частенько заглядає до його щоденника, бо там треба розписуватися, а в зошити ніколи не заглядає (каже, довіряє молодшому братові!). А ще він бесідує з Тимком про те, що вивчають у школі. І Тимко запевняє, що слухати Фелікса набагато цікавіше, ніж читати підручники…

Я, Олю, ні на день не можу забути про твоє друге завдання, бо часто перечитую твої листи. Спершу я почав їх перечитувати, щоб навчитися відповідати тобі: адже я раніше ніколи не писав листів і ні від кого їх не одержував.

Іноді мені навіть здається, що я трохи наслідую тебе: теж стараюся міркувати, щось згадувати… Спочатку я хотів виправляти ці місця, щоб писати по-своєму, а потім вирішив нічого не виправляти, так писати цікавіше. От бачиш, знову починаю розмірковувати, коли треба розповідати про найголовніше.

Щоб Тимко мене поважав, я не повинен зриватися. Це я розумію. А з квітковим горщиком у мене вийшов провал. І ось я вирішив порадувати Тимка якоюсь іншою несподіваною знахідкою. Адже й він просив мене про це.

Я надумав подарувати йому свою дерев'яну клітку. Свою пташину лікарню. Так називала її мама… Адже я все одно не можу користуватися нею вдома. У мене на столі стоять тепер два акваріуми з водоростями, черепашками й річковим піском на дні: риби