Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

переховуванні Каті. Тепер із ними мали говорити по-іншому. Що ж, ми з Лізою їх попереджали.

— Ну, що там, які новини? — мовив він до колеги, що був на іншому кінці дроту.

Поліціянт щось записував. Його обличчя спохмурніло ще більше. Усі напружилися й чекали від нього чогось страшного й неприємного. Тільки Ліза ще очікувала якоїсь підбадьорливої новини. У неї все ще жевріла надія, що Катя не вбивця. Особисто я був на сто відсотків упевнений у невинності дівчини. Нарешті Малашко поклав слухавку. Відтак глянув на нас, роздумуючи, як і що казати. Набрав у груди повітря й промовив:

— Світлана й Вова таки зізналися, де Катя. — Усі мовчали й чекали на продовження. — Катя переховується вдома у свого друга на ім’я Олег. Прізвище цього Олега вони не знають, але знають адресу. За описом цих двох, ним цілком може виявитися Криж.

Я помітив, як Ліза двічі здригнулася: перший раз при слові «переховується», другий раз при слові «Олег». Усе сходилося. Навіть я вже починав нервуватися й підозрювати Катю у зв’язку з Крижем.

— Наші хлопці поїхали на затримання. Скоро мають бути новини, — повідомив Малашко.

***

Він спокійно йшов додому. Нарешті Катя зникла з його життя. Можна спокійно дихати. Чоловік іще не дивився сьогодні новин. Він не знав, що тепер дівчину розшукують за підозрою у вбивствах.

Щойно він вийшов із супермаркету «Арсен» із двома великими торбами. Увечері мав прийти його університетський товариш із двома цікавими панянками. Ні, не малолітніми. Від малолітніх він уже втомився. З двома дорослими кралями його віку. Сьогодні мала бути класна вечірка.

Біля квартири на Олега чекали. Двоє чоловіків у штатському, двоє — у поліційній формі. Він одразу відчув, що щось не так. Ступив кілька кроків назад, але потім зрозумів, що й за ним хтось іще стоїть. Не було сумнівів: незнайомець теж із поліції.

— Олег Антонович Іванченко? — запитав один із тих, що були в штатському. Вираз його обличчя був надто суворим.

— Так, — підтвердив той, розуміючи, що ця розмова не віщуватиме для нього нічого доброго. Він нутром відчував, що все це через ту малолітню. Чоловік злився на себе. Поліціянт показав посвідчення. Це був лейтенант поліції Ігор Філіпчук.

— У нас до вас кілька запитань, — продовжив працівник поліції.

— А що, власне, трапилося? — Він збирався відпиратися. Каті в нього вже не було. Навряд вони зможуть щось проти нього висунути. Він добре ховав дівчину. Виходив із нею кілька разів лише на вечір. Хіба хтось із сусідів міг бачити їх разом… Або ж чути їхні безкінечні сварки…

— Зайдімо, — запропонував іще один, що був у штатському. Кивнув на квартиру Олега. Мовляв, відчиняйте двері. Він теж вийняв і показав своє посвідчення. Теж лейтенант поліції. Щоправда, Олег не встиг прочитати його ім’я. Та й навіщо?

Усі ввійшли до квартири. Філіпчук сказав:

— У нас ордер на обшук вашого помешкання. Ось, — і він показав папірець, оформлений, наскільки в тому розбирався Олег, за всіма правилами.

Чоловік кивнув, не вимовивши й слова. Ще один працівник, який був у штатському, виявився криміналістом. Він розклав свої речі для проведення обшуку й чекав лише на понятих, за якими пішли двоє працівників поліції у формі.

— Стосовно чого ви хотіли зі мною поговорити? І що це все означає? — запитав Олег, хоча знав, на яку відповідь чекати.

Та чоловік помилився. ТАКОГО він не очікував почути. Лейтенант, ім’я якого він не встиг прочитати, повідомив:

— Нам стало відомо, що ви переховуєте Катерину Стетченко, — почав чоловік. Він вимовив це так, що Олег відразу ж зрозумів: тут відпиратися не варто. Тож відповів:

— Так, вона жила в мене деякий час. І що з того? Дівчина втекла з дому. Не хотіла повертатися туди, де її не сприймають і не поважають. А що, я здійснив якийсь злочин? До чого тут усе те, що ви вчинили? Поняті, обшук, робота експертів-криміналістів?

До квартири завітало двоє сусідів із поверху вище. Їх привели поліціянти у формі. Вони лише на хвильку глянули на Олега й відвели погляди. Певно, було якось незручно перед ним. Почався обшук. Нарешті Олег почув відповідь на своє запитання:

— Катерину Стетченко підозрюють у жорстоких убивствах, про які ви не могли не чути. Відповідно ми перевіряємо й вас, — коротко пояснив поліціянт.

— Що?! — Обличчя Олега витягнулося від здивування. — Катя? Це вона вбивця?

— Так, вона — головна підозрювана. У неї має бути ще спільник. Якого, власне, теж звати Олегом. Спершу ми подумали, що це ви, але, дізнавшись ваше прізвище та побачивши вас, зрозуміли, що помилялися. Проте ми мусимо тут у вас усе перевірити й розпитати.

Олег не йняв віри тому, що йому говорили. Катя? Убивця? Так, вона була психованою малолітньою з важким характером, але щоб убивцею?! Ні, у це він аж ніяк не міг повірити.

Чоловік зо хвилину приходив до тями. Відчував, як обидва лейтенанти розглядають його. Але Олег думав про своє: ні до чого подібного він не був причетним. Тут його совість чиста. Але тепер