Володимир Кільченський - Присмак волі

Задумка була дуже простою: на невеликий проміжок часу передовий загін козаків очолить десятка Петра Гусака, яка буде без шуму та гвалту прибирати польських дозорців та їхні засідки. Позаду вже йтимуть звичайні загони повстанців, які завойовуватимуть фортецю. Свою задумку Петро назвав «беремо з ходу», і всі козаки загорілися бажанням виконати це завдання.

Поки хлопці споряджалися, повз них у вечірніх сутінках потяглися колони з драбинами, невеликими загонами йшли повстанці та козаки, везли гармати. Та коли на возах, у які запрягли коней-ваговозів, хлопці побачили дві вежі, вони здивовано подивилися на Петра і, прицмокуючи язиками, вихваляли цю витівку.

— Так то ж для вас, хлопці, — сказав Петро і махнув рукою в їхній бік. — З вами буде й гарний сагайдакер із нових — Ярема його прізвище.

До хлопців підійшов молодик, привітався, як давній знайомий:

— Ярема — це я... Прийшов з Микільського куреня, а звуть мене Віктором...

— А ми тебе зватимемо Яремою. Згода? — сказав Павло і потиснув йому руку.

— Та називайте, як захочете, тільки б ми влучно стріляли. Я в курені стріляв без похибок, — посміхнувся Ярема, і всі вдовольнилися його відповіддю.

Через якийсь час хлопці стали підходити до стін, слідом за ними рухалися їздові, щоб вартувати коней. Дісталися до місця передачі коней, і Петро роздав усім дерев’яні світлячки, щоб козаки закріпили їх один одному на спини. Такі світлячки будуть в усіх, хто атакуватиме замок. Друзі із задоволенням стали чіпляти «гнилушки» до спин, і тепер було видно кожному, хто де стоїть.

— Ми ж лазутчики, пане десятнику, то давайте і на шапки почепимо. Коли будемо тихо крастися, то шапки розвернемо назад, а як уже бійка — то бачитимемо своїх... — запропонував мудрий Павло, і десятник із ним погодився.

Невдовзі почулося скрипіння возів з двома вежами, і Петро розпорядився, щоб останній проміжок відстані до фортеці хлопці підтягали вози руками. Коней розпрягли і тихо відвели геть. До одного воза підскочило більше десятка козаків, і він тихо покотився ближче до стіни, а потім те ж саме, вчинили і з другим. На щастя, зі стіни не помітили цієї підготовки до приступу. Тепер четверо сагайдакерів вилізуть на ці вежі і при штурмі муру фортеці нищитимуть вартових стрілами, а як уже загони підуть на приступ, стрілятимуть з мушкетів. Невдовзі нечисленний загін Петра, махнувши друзям на прощання, пішов уперед, і деякий час були помітні тільки вогники світлячків на спинах.

Четвірка стала забиратися на верхівку веж, обережно ступаючи на щаблі, а внизу залишилися прості козаки для заряджання мушкетів — на той випадок, коли в сагайдакерів закінчаться стріли. До них прибіг вістовий, повідомив, що на стіну полізуть після трикратного покрику сови, і тоді хлопці не повинні схибити при появі польських вартових, поцілити в них стрілами.

Андрій стояв поряд із Павлом. Вони вдивлялись у ледь помітні обриси фортечної стіни, боячись прогавити якусь тінь на ній. Вони бачили, як, обминаючи їхні вози з вежами, пересувалися загони нападаючих з драбинами на спинах. Вони тихо розчинялися в темряві, і було видно на тлі фортечної стіни, як сотні тьмяних вогників обліпили внизу місце приступу.

Підлужний помітив, що по верху стіни рухалося декілька людських силуетів, і, прицілившись, очікував. Почулося трикратне пугукання сови. Воно ще не розвіялося в темряві, а стріли друзів уже полетіли в польську нічну сторожу. Не почули криків поранених, і це було добрим знаком: стріли знайшли свою здобич.

На стіні вже виднілися тіні перших атакуючих, і друзі знали, що це хлопці з їхньої десятки. Далі уважно слідкували за верхньою лінією стіни. Ще не дісталися до карниза перші лазутчики, як Андрій знову побачив ліворуч від себе декілька силуетів жовнірів. Знову свиснули стріли, і до них донеслися зойки поранених або забитих вояків. Крики почули інші вартові, які знаходилися неподалік, і вже до поранених поспішало ще декілька постатей, проте хлопці одностайно перервали їхню ходу пущеними стрілами.

Нагорі вже замаячили силуети козаків, котрі першими видерлися на стіну, але в стані ворога ніякої тривоги ще не було. Стрільці бачили на карнизі фортеці гурт своїх, що збирались до бою. Раптом з лівого боку пролунав постріл і з’явилась перед очима чимала ватага жовнірів, які наближалися до невеликого гурту козаків, що знаходилися на стіні. Тут уже четвірка стрільців тільки й устигала пускати стріли по захисниках фортеці. Чулися крики, лайка, прокляття у бік козаків, які стояли, чекаючи наближення поляків, а ті падали, забиті стрілами, не встигнувши добігти до зухвалого гурту на стіні.

Нарешті залунали часті постріли. Було видно, що два темні гурти злилися, і до слуху хлопців донеслися дзенькання шабель і крики козаків та поляків.

— Давайте бити лівіше, хлопці! Наших там немає! Б’ємо, поки стріли є! — закричав Підлужний.

З другої вежі почув голос Павла:

— Б’ємо, Андрію!

Стріли вже закінчувалися, тож Підлужний вирішив не стріляти з мушкетів, бо зараз важко було збагнути, де хто є, а коли вже не було стріл, він запропонував не полишати вежі. Невідомо, хто там перемагає...

На тлі стіни було видно, як дерлися на неї чорні тіні та зникали за карнизом. Хлопці сиділи на вежах з мушкетами напоготові, але по різноголоссю викриків можна було зрозуміти: поки що переможених немає. Подалі від цього місця також бахкали постріли, чувся людський гвалт, а ще трохи далі навіть гахкали гаківниці — можливо, били по воротах фортеці.

«Добре... Нашим буде легше. Мабуть, і в іншому місці пішли», — міркував Підлужний, чуючи відголоски бою. А на стіні також усе чули, бо стали переможно кричати: «Круши їх! Бийте!», а іноді й таке: «Бийте їх скоріш, а то нам