Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

— Тоді добре.

Він спустився сходами і пішов до машини. Вона стояла на доріжці з гравію біля гаража. За мить шериф промчав вулицею Тайлер. А повз будинок прогуркотів потяг — на ґанку задрижали дошки. Я сидів і слухав гуркотнечу залізної машини, відчув, що і сам тремчу, але мене пройняв дрож не через потяг.

Так і просидів, чекаючи на «Паккард», що приїхав уже аж надвечір. Щойно він перетнув колії і припаркувався, Джейк вискочив з-за переднього сидіння і побіг у будинок. Промчав повз мене і забіг усередину. Ноги брата загупали по сходах, потім грюкнули двері ванної кімнати — у Джейка слабкий міхур. Тато потихеньку йшов позаду.

— Приїздив шериф, — повідомив я татові.

Він спочатку роздивлявся старі сходи, але, почувши мої слова, підвів голову:

— Що він хотів?

— Не уточнював, що саме. Поставив мені кілька запитань, а потім попросив, щоб ти йому зателефонував.

— Які питання?

— Про Аріель та Карла.

— Карла?

— Так, він його дуже цікавив.

— Дякую, Френку, — відповів тато і зайшов у дім.

Я пішов слідом за татом, умостився на дивані у вітальні й узяв до рук комікс, який читав, коли завітав шериф. Я спеціально сів поряд із телефоном, що стояв біля сходів, аби розчути батькову розмову.

— Це Натан Драм. Мій син казав, що Ви до нас приїздили.

На другому поверсі вода зашуміла і потекла по трубі в стіні.

— Зрозуміло, — важко зітхнув тато, щось трапилося. — За кілька хвилин, якщо Вам зручно, можемо зустрітися у моєму кабінеті в церкві.

Двері ванної відчинилися, і Джейк затупотів по коридору.

— Добре, чекатиму на Вас.

Батько поклав слухавку.

— Що він хотів? — поцікавився я в батька.

У кімнаті було темно. Хоча мами й не було вдома, я вирішив не відкривати штор. Батько стояв у прямокутнику світла від вхідних дверей спиною до мене, його обличчя я не бачив.

— Готові результати аутопсії, Френку. Він хоче зі мною про це поговорити.

— Погані новини?

— Не знаю. Ти маму бачив?

— Ні.

— Якщо вона зателефонує, я навпроти.

Тато вийшов з будинку. Я підбіг до скляних дверей і дивився, як він іде до церкви. На півдорозі батько зупинився і завмер посеред вулиці. Він видавався розгубленим і не помічав нічого навколо, а я боявся, що будь-якої миті татка може збити машина. Я вже почав відчиняти двері, щоб гукнути його, але батько наче отямився і рушив далі.

Джейк швидко спустився сходами й умостився обіч мене.

— А ми ласували молочними коктейлями, — почав він. — Я і тато, у кафешці «Молочна королева» в Манкейто.

Я знав, що він мене дражнить, однак на думку спадало геть інше. Я навіть не завдав собі клопоту йому відповісти.

— Де тато? — спитав брат.

— Чекає на повернення шерифа, — кивнув я вбік церкви.

Я зійшов з ґанку.

Не відводячи погляду, Джейк спустився за мною:

— Приїздив шериф? Що він хотів?

— Здебільшого поговорити з татом, але він запитував мене про Аріель та Карла.

— Що саме?

— Немає значення.

Я відповідав коротко й уривчасто, аби якнайшвидше припинити розмову, адже мою увагу було прикуто до іншого. Після смерті Аріель я почав помічати дивакуваті збіги буденних обставин. Це не було пов’язано з Богом або чимсь надприродним, проте це вже точно виходило за рамки нормального. Уночі я бачив, як падали дві зірки, а їхні доріжки перехрестилися на небі. Я знав, що це якийсь знак, але розтлумачити його не міг. Після татового з Джейком від’їзду в містечко Манкейто я слухав трансляцію матчу команди «Твінс». Через кілька хвилин від початку в ефір вплівся голос з іншої радіопередачі, який, здалося, прошипів: «Відповідь». «Відповідь на що?» — крутилося в моїй голові.

Зараз я стояв на ґанку і дивився на сонце позаду церковного хреста. Його тінь лежала на дорозі і вказувала на мене довгим пальцем.

— Френку, з тобою все гаразд?

Машина шерифа спустилася вниз вулицею Тайлер і під’їхала до церкви. Ґреґор вийшов з машини, рушив до центральних дверей і зайшов у храм.