Анастасія Винник - Коли повертається веселка

– Не хотіла.

– Навіщо вона це зробила?

– Запитай у неї.

– А яке в неї було прізвище?

– Зоріна. Це дівоче прізвище, а по батькові ти Демиденко.

– Демиденко? – Дмитро насупився. – Василю Максимовичу, все так несподівано. Вибачте, мушу йти, мені треба побачити маму… Вибачте.

Він узяв наплічник.

– Я не хочу, щоб ти йшов, – сказав Тік, забравши долоню з щоки. – Ось… я нервую. Ми так і не пообідали… Але ти маєш рацію, ти мусиш побачити маму. – Він запхав руку до кишені. – Ось тобі моя візитка, подзвониш мені, я чекатиму.

– Добре, я подзвоню.

Тік розвів руки і усміхнувся:

– Може, обіймеш мене?

Декілька секунд Дмитро дивився йому в очі, а потім рвучко обійняв його і прошепотів:

– Я… я зателефоную, – і звільнився з міцних обіймів Тіка.

– Жора тебе відвезе.

– Не треба, я сам, тут недалеко.

– У нашому селищі пішки не ходять, – сказав Караваєв, – можна втрапити у халепу.

Під’їжджаючи до шлагбаума, Таня зателефонувала сину.

– Мамо, я зараз приїду до тебе, – сказав він. – Ти в Помірках?

– Ні, я стою на в’їзді в Сокольники. А ти ще в Караваєва?

– Так.

– Це добре, – зраділа Таня. – Скажи йому, що я приїхала.

– Василю Максимовичу, – сказав Дмитро, – мама тут, поряд.

– Де?

– Вона стоїть… Мамо, де ти стоїш?

– Біля шлагбаума, біля заправки, – відповіла Тетяна. – Дай телефон Караваєву.

– Тетяно, я ж сказав, що зателефоную вам, – почула вона скрипучий голос. – Я своє слово тримаю.

– У мене немає часу чекати, – сказала Таня.

– Це ваші проблеми. Дмитра зараз привезуть до вас.

– Василю Максимовичу, я не розумію, чому ви відмовляєтесь поговорити зі мною? Що, ваша сім’я мене так ненавидить?

З обличчя хлопця Караваєв зрозумів, що він чує їхню розмову.

– Ви помиляєтесь, – відповів він.

– Помиляюсь? – вигукнула Таня. – Мені залишилось жити лічені години, а ви не можете поговорити зі мною?

– Ми можемо поговорити по телефону.

– Добре. Скажіть, де Роман?

– Він далеко.

– Дайте номер його телефону.

– Там немає роумінгу.

– Він що, на іншій планеті?

Тік не відповів.

– Ідіть до біса! – крикнула Таня. – Дайте телефон синові.

– Добре, дам, але хочу запитати: це редактор вам розказав, де я живу?

– Який редактор?

– Осока, який ще?!

– Нічого він мені не казав, він навіть на мої дзвінки не відповідає. А знайти вас не так уже й складно – ви особистість достатньо відома.

– Відповідь вичерпна, – сказав Тік і передав телефон Дмитрові.

– Мама, зачекай, я тобі передзвоню.

Хлопець вимкнув телефон і подивився на Караваєва.

– Чому ви не хочете побачитися з мамою?

– Розумієш, мій хлопчику, бувають обставини…

– Ні, не розумію. Не буває обставин, через які можна відмовляти хворій людині. Я не думав, що ви такий.

– Який?

– Безсердечний. Я йду. – Дмитро швидким кроком попрямував до дверей.

– Дмитре, стій! – крикнув Тік, але хлопець не обернувся.

Караваєв вибіг за ним у коридор:

– Зачекай, кажу! Добре, я зараз передзвоню, і маму пропустять сюди. Та зачекай ти! Дай слухавку!

Дмитро зупинився і віддав телефон. Тік одну руку тримав біля серця, а другою притискав телефон до вуха:

– Охорона? Караваєв турбує. Там біля вас жінка ще стоїть? Дмитре, яка у мами машина?

– Світло-сіра «інфініті».

– На світло-сірій «інфініті», – повторив Тік. – Пропустіть її… Треба зав’язувати з бухлом, – сказав він, скривившись.

Таня в’їхала на доріжку, і ворота за нею зачинилися.

Перед будинком красувався величезний фонтан.

«Десь я бачила щось схоже», – подумала вона, але не хотіла згадувати – будь-яке напруження посилювало біль у голові і наче вмикало маленький молоток, що гулко стукав по тімені.

З дверей будинку вискочив Дмитро, махнув їй рукою і збіг з ґанку. Таня зупинила авто. Син відчинив дверцята і подав їй руку. Спираючись на неї, Таня вийшла і побачила невисокого худого чоловіка, що спускався сходами.

Підійшовши ближче, він усміхнувся і простягнув руку:

– Караваєв. Радий познайомитись.

Таня потисла йому руку:

– Я теж рада.