Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

– Ні. Кров, правда, спинилась. Але я б не радив залишати вам цю дитину, бо воно вродиться каліка.

– Як вродиться каліка, то ми самі й виростимо! – сказав йому Максим, забрав Миросю із лікарні, й вони поїхали додому.

І та дитина таки народилася здорова!

За вікном буяла золота осінь, мені вже переходило за восьмий десяток віку…

Грішка давно не приїжджав, він жив далеко – десь аж за Дніпром. У Івана теж була своя сім’я. Не мали часу мої хлопці.

А дівчата вже город прибрали. Ганя поралася в оборі, Маруся шила для сільських жінок плаття.

Мирося теж відвідувала мене не часто – їй аби у своїх хаті лад навести, вона була, як і я, вдовиця…

Я стара, усі дні сиділа в запічку. Читати не навчилась, телевізора не могла дивитись, бо боліли очі. І радіо мені кричало.

То я собі так, сама. Сиджу і думу думаю. Було, коли прийдуть онуки, щось жебонять до мене, вислухаю, а тоді і їм щось про своє розкажу. Сидимо так, говоримо, аж поки дітям не набридне, то підуть.

А останнім часом стала говорити з чоловіком. Портрет Ілька висів якраз над моїм ліжком, на стіні – немов живий. Якраз там був такий, яким я його бачила востаннє.

Спочатку говорила мовчки, а тоді й стала забуватись… То дівчата, як чули, дуже сердились.

– Що ви там, мамо, постійно шепчетесь?! – як не побачу, а увійде Маруся, накричить на мене.

– Та то я так собі, думаю уголос, – кажу.

Вікно моє виходило на поле, а там ще й Лиса гора, і берег!

Дерева в ту осінь стояли жовті і червоні. Я сяду, та й милуюсь.

А якось, дівчат не було вдома, біля наших воріт стала машина. Я думала, що то хтось приїхав до сусідів, чи й так чужі люди хочуть про дорогу розпитати або щось продати, хтозна. Вулиця в нас глуха, рідко хто проїде. То я підійшла до вікна ближче, розсунула фіранки та й уперлася носом у скло – на старість погано бачила.

Дивлюся, аж із машини вийшов старий дід, вдарив дверцятами, а тоді рушив до нашої калітки!

– Що тобі тут треба… – шепчу сама до себе.

А він, бачу, вже й відкинув защібку, зайшов до подвір’я, став та й обдивляється кругом себе.

Мене ж дівчата, як куди йшли далеко, знадвору замикали: бо я собі могла забути, вийти на город та й покинути хату настіж. Боялися дівчата мої злодіїв. А цього разу Маруся пішла недалеко по хліб, Ганя – ненадовго по корову, то я й лишилась незакрита. «Боже милий! – як побачила я, що той дід іде в бік хати, то й сплеснула руками. Думаю: «Це ж не добіжу тепер до дверей, слабі ноги, а він візьме та ще й упреться! І що я тоді скажу дочкам?… А як це якесь недобре придибайло?!»

Знала, що не встигну, та пішла. Поки пересунулася через кухню, добрела до дверей у сіни, а він вже й стукає! Я думала, що таки візьму хату на засув, але…

– Хто там такий?! – бачу, що двері відкрилися, то й кричу. – Тепер нікого немає вдома!

– Це ти, Марино?… – чую, що голос наче як знайомий. Але світло знадвору вдарило мені у вічі…

– Ти хто такий? – питаю. – Щось ніяк не розберу…

– Не впізнала… Це ж я!.. – а тоді як ухопить мене за плечі!

Притиснув дід мене до себе, та й цілує. А сам плаче навзрид.

– Чекай! Облиш мене! Ти, навіжений! – мені зробилося страшно. – Ти Василько чи Митро? Що за проява! Облиш мене скоро! – відпихаю його від себе.

– Маринко… Це ж я… Я! Твій Ілько… Але ти така стара… Ходімо до хати, – та й увів мене за руку.

Сіли ми поряд на дивані, мене аж трусить: я вже стара, сил не маю, а тут таке!

– Що ти мені таке говориш?… – шепчу, бо й голосу забракло, а у самої серце б’ється, мало не вискочить із грудей. – Ілько мій давно помер, уже більше сорока років минуло відтоді, як я його бачила і чула. Он, похоронка за портретом…

– І голос мій тобі геть не знайомий? – питає дід. А я таки тепер і дочула кволо, що таки-так: це мій Ілько так говорив.

– То ти й правда Ілько?… – і мені сперло подих. – Де ж ти був усі ці сорок років?

– Маринко… – дід обійняв мене за плечі, знов схлипує і цілує. – Моя ти голубонько сивенька… Ці роки збігли для мене, мов одна мить. Яке ж це життя коротке! А де я був… Як пішов на війну… Дійшов аж до Східної Пруссії, до Кенігсберга!

– Звідти прийшла мені похоронка, – кажу. – Я знаю, що мій Ілько десь там похований…

А він