Зінаїда Валентинівна Луценко - Маринчина лялька

Але й у Миросиній сім’ї не стало для неї місця.

– Чого це твоя сеструня бігає до нас щодня? – сердився, як бачив Ганю, Максим.

– А що ж я їй, забороню? Нехай приходе.

– Я не хочу, аби вона скрізь свого носа сунула! Я на тобі женився, а не на Ганні. Скажеш, щоб не йшла!

І тут вже не потрібна…

Хоч Ганя й не мішалась, але не хотів Максим, либонь, аби вона була свідком його знущань над Миросею.

– Мамо, я покину чоловіка, – не було видно по обличчю, то Мирося показувала мені синяки по ребрах. – Я вже більше не витерплю, Максим б’є мене нізащо. Хіба ж я не людина? Ви Марусі дозволили розлучитись, дозвольте і мені!

– То повертайся… – я й дала згоду.

А увечері, як Мирося зібрала речі і пішла до садочка по дитину, її там перестрів Максим.

– Ти знаєш, що я тепер начальник? І у тебе, Миросю, буде інша робота! Ми почнемо будувати свою хату, досить нам тулитися у тій тісній комірчині!

Мирося не знала, що робити, і таки вирішила будувати нову хату…

А за кілька місяців почула, що знов вагітна!

– Як мені вчинити із усім цим? – пожалілася вона Марусі. – Максим мене чи не кожного дня б’є. Тільки вип’є горілки – знущається, ревнує, я вже й нової хати не хочу, я піша б до мами… але тут – ця дитина!

– То зроби аборт! – навчила її Маруся.

І Мирося зробила…

– Для чого ти убила мою дитину?! – Максим зустрів Миросю на порозі лікарні. – Та краще б я тебе убив! Ти!!!

– Я не хочу з тобою жити! Я піду від тебе!

– А дитина? А хата?…

– Я повертаюся до мами, а ти як хочеш, то забирай і дитину, й хату!

– Прости… У мене просто нерви, – чомусь ураз «зів’яв» Максим. – Ти не знаєш, Миросю, яке у мене було важке життя, яке було гірке дитинство. Я обов’язково перемінюся, ти дай мені тільки шанс. Я не буду пити.

– Добре, але це вже востаннє, – вона його пробачила…

А потім Максим почав краще заробляти, Мирося пішла на легшу роботу. Вони помалу будували хату.

На весну – знов!..

Треба було сапати картоплі, а Мирося ще раз понесла!

– На аборт я більше не піду, – сказала вона Марусі. – То так дуже боляче. Краще якось сама…

– Як? – здивувалася Маруся. – Що ти собі надумала?

– Буду носити щось важке, піду по сонцю сапати, та й дитина зірветься.

– Звідки про таке знаєш?

– Мені дівчата на роботі розказали.

І одного дня Мирося – на плечах по драбині – до самого вечора сама переносила із комори на горище важкі мішки з зерном!

Але те не допомогло…

Наступного дня вона взяла сапу і пішла на поле, а там до самої ночі сапала. Із усієї сили бухкала Мирося сапою по сухих грудках. Як закінчила сапати свій город, то не присіла ні хвилини, а взялася за сусідський.

Вже аж піт їй по спині ллявся, аж у очах ставало темно. І раптом по ногах щось побігло тепле. Мирося глянула – то кров!..

Кинула вона сапою об землю, та й пішла додому. А кров так і капала їй по ногах.

Максима на той час не було вдома, то до лікарні Миросю завіз сусід.

– Ну що, зірвалася вагітність? – запитує її лікар. – Будемо шкребти?

– Може, воно якось само собою… – злякалася Мирося.

– Як?! Ти хочеш вмерти? Дитини вже однак не буде, бо вона пропала. А от як тебе не пролікуємо, то можеш мати запалення, ще помреш.

– Тоді шкребіть…

Уже Мирося вкладалася на крісло. Лікар приготував потрібні інструменти… як тут із грюкотом відкрились двері – забіг Максим!

– Це що таке?! – став він у Миросі над головою. – Що ти знов надумала?! Знову те саме?! Злазь звідси зараз же і поїхали додому!!!

– У вашої жінки відкрилась кровотеча, – пояснив Максимові лікар. – Ми мусимо це зробити…

– Вона ж дитини ще не стирала?