Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

Гітлер сюди прийде, — розсердилася Леся, — а я знаю, що Марія Федорівна і Юрко — радянські люди!

Юрко захоплено і здивовано слухав, як Леся захищала його і матір, і ніяк не міг збагнути, чого вона так впевнено відстоює їх. Невже, подумав Юрко, Леся дізналася, що вони підпільники? Але ж такого не може бути! Не могла Леся догадатися про їхній зв'язок з підпіллям…

Розділ дев'ятнадцятий

ПАРОЛЬ «ВЕРЕСОВИЙ МЕДОК»

Під вечір наступного дня до Берегових зайшла дочка лісника Свічки Оксана. Вона поклала на стіл велику в'язку сушених білих грибів, попросила матір:

— Дайте мені, Маріє Федорівно, червоної заполочі. Почала рушник вишивати, а червоних ниток немає.

— Чи не заміж збираєшся? — пожартувала мати. — Але ж женихи тепер на фронті.

— Чого там, — сердито махнула рукою дівчина, — проходу від них немає. Оце, як ішла до вас, причепився Тимофій Шлапак, виходь за нього заміж! До чого ж підла й нікчемна личина! Учителя Кошового німцям видав, а тепер носить його годинник і вихваляється своїм злочином! — По обличчю дівчини пробігла відразлива гримаса. — Ледве втекла від клятого поліцая, нахвалявся, якщо не піду за нього заміж, донести в жандармерію, що я комсомолка. От гад повзучий, а ще й учився в нашій школі!..

Мати підійшла до столу, взяла в'язку грибів.

— Спасибі, Оксано, за гостинець! Які ж красиві боровики. Один в один! Де це ви їх збирали?

— У Стрілецькому лісі,— відповіла Оксана, — там є багато грибних місць. І зараз грибів повно.

Мати дістала з полиці пачку червоної заполочі, подала Оксані.

— Це добрі нитки, не линяють. Тут тобі на п'ять рушників вистачить.

— Спасибі,— подякувала дівчина, — люблю вишивати, Хоча тепер і не до вишивання.

— Іди, Оксано, — запросила мати, — на роботу у вишивальну майстерню. Пайок будеш мати, комендант аусвайс видасть і на роботу в громадське господарство не ходитимеш. І поліція не так чіплятиметься.

— Спасибі,— ухильно відповіла дівчина, — тільки зараз треба картоплю вибрати, лад на городі дати, а на зиму можна й за вишивання зачепитися.

Оксана старанно зав'язала нитки в білу хусточку, зиркнула на Юрка:

— Проведи мене трохи, бо страшно одній берегом ходити. Боюся, що Шлапак знову причепиться. Дожилися, — ремствувала дівчина, — серед білого дня й вулицею не пройти.

— Хай проведе, — підтримала Оксану мати, — тільки чи захистить Юрко тебе від того поліцая?

— Захистить, — упевнено відповіла дівчина, — Шлапака Юрко на весь вік провчив.

— Коли те було, — невесело всміхнулася мати, — а тепер у Шлапака гвинтівка, і кожен день у горілці мокне. Таке життя настало, що краще уникати зустрічей із такими пройдисвітами.

Коли вийшли на берег, Оксана взяла Юрка під руку, прихилилася до нього, прошепотіла:

— Юрку, голубчику, скажи, будь ласка, чи можна у вас вересового меду купити?

Почувши довгожданий пароль, Юрко відчув, як у грудях радісно закалатало серце. Юрко хотів дати відповідь, та враз мимоволі насторожився: пароль сказано неточно. Він пам'ятає, як лейтенант застерігав — не відповідати, якщо в паролі буде найменше відхилення.

Оксана насторожено дивилася на хлопця, чекала відповіді. Врешті не витримала, запитала:

— Чого мовчиш? Ти що повинен мені відповісти?

— Що ж я маю відповісти, — знизав плечима Юрко, — хіба ти сама не знаєш, що в нас нема пасіки і меду ми не продаємо, ні гречаного, ні тим більше вересового.

Дівчина сердито накинулася на Юрка:

— Невже ти не знаєш, про який «медок» іде мова? Не розумію, чого ти хитруєш!

— Так нема в нас, Оксано, ніякого меду! — стояв на своєму Юрко. — І навіщо тобі той вересовий мед?

— Не розумієш, — сердито мовила дівчина, — тоді слухай, як кажуть, відкритим текстом. — Вона геть стишила голос — Вершина наказав тобі зараз прийти до нас. Він чекає в хатині. А ти мусив мені відповісти: «Нема медку — весь німчики поїли!» Ти ж ні з того, ні з сього почав викаблучуватися.

— Правильно, «Нема медку…»

— Ой, Юрку, вибач: «Чи можна у вас вересового медку купити?..» А ти такий точний!..

— Не в мені справа, Оксано, лише через те, що добре знаю тебе, вірю тобі, відповідаю на пароль. Але, ти ж знаєш, пароль ще й для того придумується, щоб на його секретах спотикався ворог…

Оксані було прикро за свою помилку, і їй дуже не хотілося, щоб у Юрка змінилася про неї думка. А між ними були особливі дружні взаємини. І зблизила їх досить страшна пригода.

Перед самим Новим роком мати попросила Юрка віднести дарунки її хрещеникам, які жили на хуторі Червоному. Відвізши на лижах дарунки, хлопець повертався додому Старим лісом. Він спустився із стрімкої гори і виїхав на галявину, коли почув розпачливий крик. Прислухався. Крик знову повторився, хтось благав порятунку. Хлопець помчав на допомогу. У долинці, заметеній снігом, побачив схилену постать. Під'їхав ближче і впізнав Оксану. Дівчина стояла під сосною, трималася за її стовбур і гірко плакала. Юрко одразу збагнув у чому справа. Ногу дівчини сталевими лещатами затиснув капкан. Оксана знесилилася, намагаючись витягти ногу з пастки. Капкан, прикутий до окоренка сосни, тримав чобіт надійно.

У лісі швидко темніло, мороз сковував тіло, і дівчина впала у відчай. Юрко оглянув капкан, натис на пружину, Розтягнув його щелепи, вивільнив Оксанину ногу. Виявилося, що й Оксана ходила з гостинцями до своєї бабусі на Червоний хутір. Ще завидна просікою поверталася додому і під сосною помітила якусь темну грудку. Підійшла до неї, почала розгрібати сніг чоботом і попалася в капкан. Спершу Оксана намагалася визволитися з несподіваної пастки, коли нічого не вийшло, почала кликати на допомогу, зо дві години простояла на морозі, поки нагодився Юрко. Оксані боліла нога, і він провів її додому. Відтоді між ними зав'язалася щира дружба, Оксана навіть вишила йому на згадку сорочку…

Нарешті підійшли до лісникової хати. На ґанку сидів Оксанин батько і шматком скла шліфував нове березове топорище.

Свічка підвівся з ґанку, як дорослому подав Юркові руку і повів до хатини, вікна в якій були завішані темно-зеленими фіранками. У кутку за невеличким столом сидів лейтенант Вершина і читав якусь книжку. Юрко зразу й не впізнав його, Вершина відпустив пишну бороду і тепер чимось нагадував Іллю Муромця з картини.

— Проходь, Юрку, — підвівся йому назустріч лейтенант, — радий тебе бачити живим, здоровим.

Вони, як давні друзі, тисли один одному руки. Свічка, поки віталися, стояв біля порога.

— Ви тут розмовляйте, а я піду, — сказав він. — Коли буде щось негаразд, дам знати, а ви зразу ховайтеся в льох. Там два кожухи, не замерзнете.

Свічка вийшов з хатини, щільно причинивши двері. Лейтенант дістав з розбухлої шкіряної сумки пачку