Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

хочу побачити колекцію грошових знаків, зібраних твоєю матір'ю. Я здавна захоплююсь нумізматикою.

Поліцаї й староста залишилися біля вогнища. Вони допивали горілку та доїдали юшку. Староста не витерпів, запитав Юрка:

— Про що говорили німці? Чи хвалили нашу юшку?

— Дуже, — запевнив Юрко, — Штарк казав, що навіть у Франції йому не доводилося куштувати такої смачної юшки та риби.

— Що та Франція! — недбало махнув рукою Щупак. — Де їм набрати отакої риби? Покажи їм судака або жереха, то вони слідом сто верст будуть бігти! А що ще німці говорили?

— Пан комендант казав, — пригадав Юрко, — що фюрер видав наказ, за яким кожному німецькому офіцеру виділяється маєтність на п'ятдесят гектарів. Пан Штарк вирішив узяти свій наділ на березі Прип'яті.

Щупак приголомшено блимав рудими повіками, недовірливо похитував головою. Він тримав у руках чарку, і прозора рідина тремтіла, злегка вихлюпувалася через край.

— П'ятдесят гектарів кожному офіцеру? — знічено перепитав він. — А ти все правильно зрозумів? Може, по п'ять гектарів?

— По п'ятдесят, Юхиме Мартиновичу! — впевнено підтвердив Юрко.

— Ого! — буркнув староста. — А що ж тоді нам залишиться? Що Штарк виділить мені за мою службу?

— Не знаю, пане старосто, — знизав плечима Юрко, — про це взагалі не було мови.

— А як же воно буде з моїм хутором, — бідкався захмелілий староста, — повернуть мені мою земельку чи віддадуть її якомусь офіцерику? Як не як, а в мого батька було, вважай, п'ятдесят гектарів гарного поля. І ставок, левада, гай…

— Було, та загуло, пане старосто, — насмішкувато кинув Ситарчук, — і в мого батька був добрячий хутір. Тільки нам нічого не лишилося. Правду хлопець каже. Я сам чув, як про це говорив пан комендант. Навряд, щоб нам з вами щось перепало. Доведеться Омельку забувать про земельку. Пропали наші хутори.

— Таке й скажете, пане Ситарчук! — обурився староста.

— Кажу, як воно є, пане Щупак, — очі в Ситарчука мстиво заблискотіли, — не зуміли втримати земельку, проциндрикали її в вісімнадцятому, то тепер і дивися, як голодний пес, у чужі руки! Треба було не допустити більшовиків, то й хутори нам би лишилися.

Ситарчук замислено дивився на вогонь, його широкі ніздрі роздувалися, як у голодного, лютого вовка.

— Нічого, пане старосто, — погрозливо сказав він, — не будемо наперед журитися. Ще, як кажуть, не вечір. Хай тільки німець розколошматить більшовиків, а там буде видно…

Поліцаї доїли юшку, допили горілку. Ситарчук запитав Юрка:

— Про батька нічого не чути?

— Ні.

— На фронті?

— Як пішов, то ніяких чуток не було.

— Отак воно в нас на Вкраїні,— глумливо посміхнувся Ситарчук, — батько на фронті голову кладе, а синок німців рибкою пригощає, як той горобчик до них цвенькає! Той тягне в один бік, а той — в другий!

Староста схвально поплескав Юрка по плечу:

— Молодець! Догодив Штарку! І пан Майєр задоволений. Бач, знову пани-німці захотіли рибку ловити. Сподобалося! І юшка в нас вийшла на славу, їж і хочеться. А батько в Юрка — орел! Хіба не він, Василь Береговий, виніс вас, пане Ситарчук, в Галичині з поля бою? Вважай, з-під носа в австріяк вихопив. І кілька верст віз вас на своєму коні, а сам біг поряд. Справжній козак!

— Було таке, — прогув Ситарчук, — що було, то було. Порятував мене від видимої смерті. Як тільки прийде батько, — Ситарчук повернувся до Юрка, — хай зразу йде до мене і нікого не боїться! Тут же зачислю його в поліцію.

Староста звівся на ноги, пошарив у кишені своїх плисових штанів, дістав плескату пляшку горілки. Поліцаї зраділо загули, похапали чарки, попростягали їх до Щупака.

Староста налив келихи, сказав поліцаям:

— На коня, хлопці, і додому!

Поліцаї і староста посідали на воза і поїхали.

Юрко допомагав матері мити посуд, розставляти його на полиці. Потім розвісив сушити волок. Дивно, міркував Юрко, що ж дала ця пиятика для операції, задуманої Вершиною? Понапивались поліцаї, пожирували рибою німці… Яка ж із того користь? Мабуть, тут є якісь свої таємниці, про які йому нічого взагалі не відомо. Але він, здається, своє завдання виконав. Німці побули в гостях, лишилися задоволені.

Як уже добре стемніло, до хати зайшла Галина Іванівна з Лесею. Вона, як чужа, зупинилася біля порога.

— Що ви собі думаєте, — розгнівано почала вона, пильно дивлячись на матір. — Як же ви могли приймати в своїй хаті таких гостей? Ви знаєте, хто сьогодні їв у вас юшку?

— Німці,— стомлено проказала мати.

— Полковник гестапо, — злякано промовила Галина Іванівна. — полковник!

— Ну й що? — знизала плечима мати. — Прийшли і пішли!

— Що ж ви собі далі думаєте, — злякано продовжувала Галина Іванівна, — і Юрко бігає, прислужує фашистам! А що буде, як прийдуть наші?

— Свято велике буде! — всміхнулася мати.

— І ви ще смієтеся? — обурилася Галина Іванівна. — Невже ви не розумієте, як усе це оцінюється? У вас гостював комендант, полковник гестапо, начальник поліції, староста! Це ж відверте, активне співробітництво з окупантами! А це страшно!..

— Не журіться, Галино Іванівно, — заспокоїла біженку мати, — якось воно та буде, прийдуть наші — розберуться.

Галина Іванівна заперечливо похитала головою:

— Подумайте про майбутнє своїх дітей. І нас ви ставите в незручне становище. Я мушу сказати вам, як думаю, попередити вас, застерегти! Чому фашисти прийшли саме до вас? Он скільки хат у селі, а вони вибрали вашу! І чого це Юрко ваш бігає навколо фашистів, крутиться, як та дзиґа? Ти ще, Юрку, молодий, а вже перекреслюєш своє майбутнє! Що ти скажеш, як прийдуть наші?

— Отак і скажу, — задерикувато відповів Юрко, — під час нальоту фашистських літаків урятував родину командира Червоної Армії. Потім виніс з поля бою пораненого підполковника! Можна буде й ще дещо розповісти.

— Це, хлопче, не жарти, — застерегла Юрка біженка, — мова йде про дуже серйозні речі.

Галина Іванівна вже з порога сказала матері:

— Ви нас порятували, прийняли, як своїх, але ми не можемо далі залишатися у вас. І ми переберемося на іншу квартиру. Прошу вас не ображатися!..

— Перебирайтеся, — погодилася мати, — вам видніше…

— Мамо! — вигукнула Леся. — Як ти можеш таке говорити? Я нікуди не піду! Не буду переходити ні на яку квартиру!

— Сама тут залишишся? — непевним голосом запитала Галина Іванівна.

— І залишуся! — стояла на своєму Леся. — Не можна так! Нам Марія Федорівна стільки добра зробила. Юрко нас всіх порятував, а ми образилися, будемо переходити на іншу квартиру! До вас фашисти приходили! Ну й що як приходили?

— Як що? — знову обурювалася Галина Іванівна. — Подумай, що воно робиться! Комендант приїхав у гості, полковник гестапо! Я не за себе боюся, за вас! Про нашого батька думаю!

— Хай хоч